Хто такі руси?

Переглядів: 322
Хто такі руси? В мережі

Київська держава, як, зрештою, і будь–яка інша держава раннього чи пізнього середньовіччя, виникла й розвивалась у тісному сусідстві — мирному чи войовничому — з іншими народами, слов’янськими й неслов’янськими. Центральним стрижнем цієї могутньої територіально–державної спільноти було подніпровське плем’я полян, яке через деякий час привласнило собі ще й іншу назву — руси, русичі, русини.


Є підстави вважати, що назва ця була перейнята полянами–слов’янами від своїх південних сусідів, з якими вони межували з давніх часів, а отже, мали досить багато спільних контактів, зокрема щодо захисту своїх земель від численних нападів кочових орд.

Так готський історик VI ст. Йордан розповідає про народ під назвою росомани, з якими воювали готські племена (“рос” — самоназва народу, ман — в німецькій мові “людина”, отже росоман — роська людина, чи, в пізнішій вимові, рос, русич, русин). Готи воювали не тільки з росоманами, а й із племенем антів, на чолі якого стояв легендарний Бос, або Бож. Народ росів згадує й сирійський автор VI ст., відомий під іменем Псевдо–Захарії. Ще раніше, в найдревнішій писемній пам’ятці світової цивілізації — Біблії — пророк Єзекіїль згадує великий войовничий народ “рош”. Корінь “рос” досить поширений серед імен і власних назв у народів північно–східного Причорномор’я, Приазов’я та північного Кавказу: Руслан, вірменські царі на ім’я Руса; стародавня назва Волги — Рос–Аракс тощо. Росів знають усі східні джерела, що проживають на території північно–східного регіону Європи (Дон, Приазов’я, Крим). Часто візантійські джерела називали їх ще скіфами.

Проте регіон західного Причорномор’я завжди пов’язувався джерелами із розселенням слов’ян–антів. Плем’я полян, очевидно, жило на межі з племенами росів–русів. Поляни зіграли консолідуючу роль у творенні Подніпровської слов’янської держави.

І, як твердить автор “Повісті врем’яних літ”, згодом прийняли на себе іншу назву — руси. “А слов’янський народ і руський — один”, — говорив згодом літописець.

Отож бачимо, що згодом слов’яни–поляни називалися ще й руссю. Залишмо поки що осторонь питання, звідки взялася ця назва, звернімо увагу на те, що “Повість врем’яних літ” навіть точно вказує, коли полянська Київська земля — у розумінні держава, прибрала іншу назву — Русь. Під датою 6360 р. від сотворення світу або 852 року від народження Христа літописець записує, що саме в цей рік, “індикта 15, коли почав Михайло (імператор Візантії Михаїл III. — Авт.) цесарствувати, стала називатися (наша земля) — Руська земля”. Далі літописець роз’яснює, що він довідався про цю назву з літопису чи хроніки грецького походження: “А про се ми довідалися (з того), що за сього цесаря приходила Русь на Цесареград, як ото писав (Георгій Амортала — грецький хроніст. — Авт.) у літописанні грецькому”.

Автор літопису виводить назву “русь” від закликаних до словен ільменських дружин варягів. Ми знаємо, що саме це твердження літописця призвело до виникнення норманської теорії про походження Руської держави. Нині вважається, що ця теорія, яка буйно розквітла за німецьких імператорів на російському престолі, безпідставна й що вона вщент розгромлена вітчизняною історіографією. Можна було б уже й не повертатись до цього питання, якби вона не відроджувалась деякими сучасними істориками Росії та якби під неї не підводились нові докази.

Тому варто ще раз уточнити, що розуміє літописець під словом “варяги”. А він говорить, що “… варяги… є приходні”. Цікаво, що закликані варяги, пише літописець, “… називались “русь”, як ото одні звуться свеями, а другі — норманами, англами, інші — готами,— отак і ці”.

Тут ясно видно, що назва “русь” — це була назва цілого народу, від якого й прийшла до слов’ян Новгорода та їхніх сусідів — чуді, кривичів і весі — закликана ватага русів. Ось тільки неясно, звідки вони прийшли. Літописець нечітко вказує місце перебування русів, каже, що посланці північних слов’ян, що жили навколо Новгорода на Волхові, “яких пригнічували варяги із замор’я”, пішли “за море” просити собі військової дружини для свого захисту.

Чомусь попередні дослідники вважали, що це мусило бути тільки Балтійське море й що ті варяги, які прийшли до словенів та їхніх сусідів, неодмінно мали бути шведи або дани, або нормани. Але ж ті варяги–руси могли прийти й із–за іншого моря, якщо зважити на те, що морем у давнину часто називали й великі озера — такі, як озеро Ільмень на півдні від ільменських поселень словенів, чи озеро Чудське, на захід від них. Якщо зважити, що словени ільменські прийшли туди від південніших — подніпровських — розселень слов’янських племен, що вони підтримували стосунки зі своїми соплемінниками (а навіть, якщо словени ті були за походженням із слов’ян балтійських), то не буде великою натяжкою припустити, що словени ільменські могли запросити русів–варягів від південних сусідів своїх — полян–русів Подніпров’я. Так і могли з’явитися на Волхові руси–варяги.

Хто ж ті руси? Де вони жили?

У зв’язку з цим є цікавими дослідження відомого історика М. Брайчевського, який вважає, що первинна територія народу русь займала східну частину антсько–полянської землі, яка межувала з територією північнокавказького регіону.

Як свідчать усі вітчизняні джерела, у X–XIII ст. назва Русь у вузькому розумінні стосувалась лише трьох земель–князівств: Київського, Переяславського, Чернігівського. Тобто, це була територія, де жили слов’яни, які сформувались в умовах слов’яно–іранського симбіозу.

Які ж, власне, землі входили до складу Русі? Академік Б. Рибаков з’ясував: руською землею не називались у літописах Новгород Великий, Володимир–на–Клязьмі, Ростов, Суздаль, Рязань, Смоленськ, землі Володимиро–Суздальського та Рязанського князівства, області, заселені в’ятичами, Полоцьк, а також Галич (на Дністрі), Володимир–Волинський. Зате постійно Руською землею називалась земля Київська, Переяславська, Чернігівська. Літописи постійно іменують Київ і Київщину Руською землею, Переяслав Південний у Лаврентіївському літописі вісім разів названий “руським” на відміну від Переяслава Суздальського (або Заліського); так само земля Чернігівська — постійно іменується Руською землею.

Територія колишньої Руської землі, як засвідчують літописи, з XII ст. називалась і Україною, в слов’янській мові — країною, тобто державою. Це й зрозуміло, бо саме Київське подніпровське територіальне ядро стало центром формування східнослов’янської країни — в пізнішому розумінні держави. Відомо, що на території саме Руської землі сформувалась українська народність, державна народність. Відомо, що українці зберегли й свою іншу назву — руси, русини,— на величезних просторах свого розселення, у тому числі на землях прикарпатських і закарпатських, — до новітніх часів.

Назва “Русь”, “Руська земля” залишилась за територією України й у часи литовського та польського панування над Подніпров’ям. Історики України в XIX ст., польські культурні та політичні діячі також вживали тоді подвійну назву — Україна–Русь. Цікаво, що всі українські видання в Західній Україні в XIX ст. іменували себе руськими, починаючи від знаменитої “Русалки Дністрової” Руської трійці 1837 року, де в передмові “К народним руським пісням” вказувалось, що “нарід руський оден з головних поколінь слов’янських… ”

Ще раз підкреслимо, що уважне прочитання давніх вітчизняних джерел, зокрема “Повісті врем’яних літ”, переконує : 1) поляни жили по сусідству із народом під назвою русь, роси, русини; 2) ця назва перейшла до полян і їхньої держави згодом.

Руси входили до складу воїнства Олегового під час його походу з Києва на Константинополь. Олег каже переможеним грекам: “Ізшийте паруси паволочні русам, а словенам — шовкові”. Тобто, руси й словени–новгородці тут виступали як два окремі народи. Далі — князь з Києва Ігор збирається в похід і “… зібрав багато воїнів — варягів, і русів, і полян, і словен, і кривичів, і тиверців… ” Руси тут виступають також осібно як народ, а не як найманці–варяги. Варяги зовсім відокремлені від руси, але коли Олег ішов на Київ — русів у його війську не було. Цікаво, що найдавніша редакція “Руської Правди” 1015 року, написана для новгородців, фіксує закони, що охороняють права вищої новгородської еліти, в тому числі й “русинів”, які прибули до Новгорода з Київської землі. Ймовірно, що названа ця “Правда” Ярослава “Руською” через те, що сам князь вважав себе князем Руської (Київської) землі та її столиці Києва.

У 1146 р. новгород–сіверський князь Святослав Ольгович запрошує Юрія Долгорукого: “Піди–но в Руську землю, до Києва…” Отже — Суздальсько–Володимирська земля не була Руссю. Так само, як раніше радимичі, підкорені київським воєводою Вовчим Хвостом, змушені були платити “данину Русі” і платили її Києву до часів Володимира Мономаха. Як пише літописець XII ст., вони платять данину Русі “і до сьогодні”. Отже, радимичі й у XII ст. не жили в Русі, тільки сплачували їй данину.

Проте в сучасній історіографії з наукового обігу не зникла й стара версія, за якою руси–варяги — північного походження. “Назва “Русь” виникла в Новгородській землі”, — повідомляють нам творці модифікованої в дусі сучасного російського патріотизму варяго–руської теорії. Вони намагаються довести, що “первинним ядром” “древньоруського ранньофеодального утворення” була племінна територія ільменських словен, яка окреслена назвами з етнонімом “Русь”. Центром його була нібито Ладога та її околиці. І от ця “північна Русь” в середині IX ст. начебто розпалась на південну, Київську, і північну — Верхню Русь, яка, до речі, невідома ні вітчизняним, ні зарубіжним хроністам чи мемуаристам, але так пристрасно виписана новітніми апологетами старої теорії. Вони вважають, що закликані варяги–руси з вікінгом Рюриком і поклали початок давньоруській державі.

Щоб довести свою концепцію фактологічно, ці історики переконують, що етнонім “русь” виник “у Новгородській землі”, бо він “зафіксований тут багатою топонімікою, якої немає на півдні” (йдеться про “південь” Росії — Подніпров’я, тобто Україну,— та сама термінологія, що й у самодержавній Російській імперії. — Авт.). Автори наводять ряд назв, що збереглися на Новгородщині з коренем “рус”: Руса, Порусся, Околорусся, Русиня та ін. І твердять, що цей термін означав у мові фінів (там є слово роутсі) — “військо”, “гребці”, “дружина”. Ці автори не знають чи, може, вдають, що не відають, що й на “півдні”, на Подніпров’ї, існує не менша кількість гідронімів, власних географічних назв із коренем “рус”: річки Рось, Росава, Роставиця, населені пункти Рава Руська, Руська Поляна, Руська Мокра та ін., а головне, й донині збереглося населення в Галичині й Закарпатті, яке ще нині називає себе русинами.

Тож коли говорити, чому у Новгородській землі, яка ніколи не називала себе Руссю ні верхньою, ні північною, ні якоюсь іншою, з’явились такі назви, потрібно погодитись із відомими дослідниками, які, слідом за літописними джерелами, твердять про переселення слов’ян із південних східноєвропейських регіонів до озера Ільмень, про їхню участь у заснуванні міста Новгорода, яке на багато століть зберегло у своїй топоніміці назву перших слов’янських пришельців,— це Словенський кінець, Словенський холм, вулиця Велесова (язичницький бог худоби і багатства у слов’ян — Велес, або Волос), Перунове капище — Перинь тощо. Логічно, що слов’яни з Подніпров’я прийшли туди зі своїми сусідами русами й принесли разом зі своєю культурою й традиціями нову назву — руси.

Проте може бути, що на узбережжі Велетського (пізніше Балтійського) моря серед численних племен слов’ян, що займали територію центральної Європи від Одри до Лаби (Ельби), а серед них найвідомішими були велети–лютичі, ободрити, поморяни, сорби, брежани, украни (по р. Укра, що плинула до Одри) та ін., були й руси, можливо, якась торгова група, оскільки древні західні джерела вказують на існування на побережжі Балтики міста Русіграда, поряд із Старгородом, Волегощем, Волинем, Колобрегом, Штетином та ін.

Але ті “північні руси” не дали своєї назви всій Новгородській землі чи Приладожжю, попри все. Відомо, що Олег, який ішов із Новгорода завойовувати Київ, узяв до свого війська “багато своїх воїв–варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів”. Русь тут не названа. А коли прийшов до Києва, до столиці полян, мовив: “Хай буде се мати городам руським”. Не Ладога і не Новгород були оголошені “матір’ю”, тобто столицею міст руських. І саме після взяття Києва літописець повідомив: “І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю”. Отже, руссю прозвалися новгородці після взяття Києва. Уже Ігор, йдучи на Візантію, бере з собою разом з іншими народами і русів.

Хто ж такі руси у світлі новітніх досліджень?

Однією з останніх спроб пояснити історію, власне, русів як народу, що жив і утверджував себе в Подніпров’ї, зробив історик Г. Василенко в своїй невеличкій праці “Руси”. Втім, треба визнати, що подібні спроби були й раніше.

Для з’ясування походження терміну “русь” і його проникнення в слов’янський світ деякі дослідники використали свідчення давніх західноєвропейських та візантійських хроністів про те, що слово “руси” — кельтського походження. Звідки вони взялись на Подніпров’ї та в регіоні Закарпаття й Західної України, де й донині збереглась самоназва українців — русини?

З історії Римської імперії відомо, що в І ст. до н. е. Юлій Цезар підкорив Галлію, звідки, з провінції Прованс, за свідченням Тацита, було витіснене кельтське плем’я бастарнів, яке мало самоназву — рутини (русини). Ці рутини пішли на Подунав’я, частина їх з’явилась у Прикарпатті. Після Маркоманської війни 166–169 рр., в якій брали участь придунайські кельтські племена, зокрема й рутини–руси, частина їх була переселена у Фракію, частина рушила на схід, до Криму й Подніпров’я. Тут вони, певно, наблизились до кордонів полян, тут вони й могли зіткнутись із готами, з якими вперто воювали разом із антами, бо ж відомо з Йордана про загибель антського князя Боса і 70 його старшин від готів. Сучасники Нестора–літописця візантійські хроністи Скілиця і Кедрин повідомляють, що руси — кельтського походження.

Про русів як небезпечних сусідів арабського світу повідомляє арабський історик VII ст. Табарі. Хан Дербента Шахріар замість данини халіфату пропонує вести війну з русами: “… руси, які є вороги цілому світу, особливо ж арабам… Замість того, щоб ми платили данину, будемо воювати з русами самі й власною зброєю будемо їх утримувати, щоб вони не вийшли з власної країни”. Чимало є інших згадок про народ русів упродовж VI–VII ст., доки поляни стали також іменувати себе руссю.

У Прикарпатті кельти–русини змішалися зі слов’янами, ослов’янились і дали місцевому населенню ще одну назву — рутини, або русини, яка залишилась відомою в численних документах європейських дворів Франції, Австрії та ін. держав аж до XX ст. Можна допустити, що ці рутини–кельти, яких римляни називали також галлами, тобто прихильниками ритуального птаха рутинів — півня (галана), принесли ще одну назву слов’янському населенню та місцевості Прикарпаття — галичани та Галичина. Тож автор цієї гіпотези Г. Василенко небезпідставно доходить висновку, що етнонім руси, чи русини є трансформацією племінної назви рутини.

Можуть викликати сумнів окремі положення цієї гіпотези, але наведені нові джерельні свідчення підтверджують принаймні два висновки сучасних істориків: 1) назва руси з’являється раніше від появи варягів–норманів у слов’янських землях, а тому твердження літописця про варягів, що “прозвашася руссю”,— не стосується жодного північного народу — шведів, данів, норвежців чи інших. У Скандинавії не існувало племені “рос” чи “рус”, не існувало й такого регіону — Русь. Проте слово “рус” і похідні слова від нього наповнюють різні географічні назви в Закарпатті (Росток, Росичка, Росвигове і т. д.), у Трансільванії (25 населених пунктів, 27 гір, 2 ріки), у Словаччині (46 географічних назв: Русбах, Руска, Росина і т. д.); 2) територіальне поширення цього етноніма прив’язується все ж таки до Подніпров’я, південної межі полянського слов’янського світу й збігається з численними свідченнями хроністів вітчизняних та зарубіжних, зокрема особливо важливих арабських авторів, про існування окремого народу русів, які, як повідомляють ті ж таки джерела, злились із слов’янським населенням, зіслов’янились самі й принесли подніпровському та прикарпатському слов’янству свою назву (як, скажімо, пізніше булгари дали свою назву слов’янам Балканського півострова).

Тож новітня реанімація теорій про північних варягів–русів у світлі нових фактів також відпадає. Як відпадає спроба довести, що була спочатку створена “від Ладоги на півночі до Києва на півдні держава”, назва якої була “Руска земля” і що центром її були Ладога і Новгород, регіон “племінного княжіння ільменських словен”.

З усього викладеного ясно, що Київська Русь створена населенням Подніпров’я, в якому провідна роль належала слов’янам–полянам, що жили в тісному контакті з численними неслов’янськими племенами, у тому числі й з русами. Держава ця була створена задовго до появи будь–яких приходнів із півночі і була цілком самобутньою у своєму існуванні, зі своїми законами, традиціями й навіть своєю назвою. Київ жив своїм державно–творчим життям незалежно від Новгорода чи від норманів, чи від якихось інших варягів, про що свідчать численні писемні джерела, у тісному контакті з Візантійською імперією та південно–східним світом.

Назва “Руська земля” виникла як назва територіального ядра київсько–полянської держави й уперто утримувалась протягом Х–ХІІ ст. в основному за регіоном Київського, Переяславського, Чернігівського князівства. Пізніше стала поширюватись на “инии языци, иже дань дають Руси”, тобто, на колонізовані русами й полянами території. До меж Київської Русі, за літописними джерелами, не входив регіон північно–східних, північних і північно–західних земель, які жили своїм осібним життям, проте, в певні часи тісно контактували з київською державою, то визнаючи залежність від неї, то воюючи проти неї. Лише в деяких літописах пізнішого часу на окремі частини державних київських околиць поширилася назва Руська земля. Київська Русь — це держава, яка виникла в ареалі розселення саме подніпровських слов’янських і неслов’янських племен, їх співжиття, з яких у багатовіковій історії сформувалась українська народність. Спроби зробити ініціатором утворення Київської Русі “північних русів”, що нібито прийшли зі Скандинавії, а згодом жили в регіоні Ладоги й Новгорода, і тим підтвердити споконвічну “єдність” і “неподільність” російського народу з українським, не мають під собою наукового підґрунтя.

У зв’язку з цією проблемою постає питання про існування давньоруської народності в тому розумінні, як про неї нині пишуть у підручниках та історичних розвідках,— як цілісної самосвідомої етнічної єдності, що нібито жила на всьому обширі східнослов’янської держави в X–XIII ст. і якої насправді не існувало.

Ось як трактується це питання в сучасній історіографії: давньоруська народність визначається такими основними рисами, як:

“… спільність мови, хоча вона й зберігала місцеві діалекти… спільність території, що збігалася з політичною спільністю у формі Давньоруської держави, яка об’єднала весь східнослов’янський світ. У наявності певна економічна спільність, а також спільність матеріальної та духовної культури, релігії, яка в ті часи була єдиною формою ідеології”.

Проте факти повністю заперечують наявність такої спільності і мовної, і політичної, і економічної, і релігійної.

Один із відомих сучасних російських істориків, Б. Греков, безпідставно заявляє, що під Давньоруською державою

“… ми розуміємо ту велику ранньофеодальну державу, яка виникла внаслідок об’єднання Новгородської Русі з Київською Руссю”.

Треба сказати, що таку думку проводять не лише російські, а й декотрі українські сучасні історики, що звикли приймати нав’язані чужою імперською наукою концепції.

Як бачимо, Б. Греков стверджує навіть існування “Новгородської Русі”, яка й до цього ніде в джерелах не зафіксована. Власне, ніякої принципової відмінності між дореволюційними та радянськими російськими істориками немає. Разом із подібними твердженнями російських істориків, українські історики, принаймні частина із них, також повторюють цю саму думку. Деякі навіть датують цей процес, вважаючи, що вже в IX–X ст. сформувалась етнічна єдність — давньоруська народність, що ця єдність її населення безперечна, через те саме до неї можна застосовувати термін “давньоруська народність” в епоху Київської Русі. Проте факти заперечують ці так звані наукові твердження. Саме в цей же період існували у складі Київської держави й інші досить цілісні державні утворення, що підпорядковувались Києву. У них була своя самобутня політична традиція, своя спільність матеріальної культури, духовна спільність. Передусім важливе місце посідає в Київській державі Новгородська земля, літописна Славія, середньовічна парламентська республіка.

До цього можна ще додати свідчення “Повісті врем’яних літ” про те, що плем’я полян було “з роду слов’янського”, як і древлян, а “радимичі ж і в’ятичі походять од ляхів” (мова йде про народи Прибалтійського Помор’я). І справді, населення Новгородщини та плем’я кривичів, що осіло на верхніх притоках Волги, як свідчать археологічні пам’ятки, зберегли в собі значні сліди західнослов’янської культури, а також місцевого угро–фінського населення, зокрема мері, весі, муроми, мещери та ін.

Політичне ж об’єднання цих двох великих слов’янських держав Новгородської республіки парламентської та монархічної Київської навіть у пізніші часи було номінальним, нагадувало більше конфедеративний союз, який був завжди нетривкий і розпадався під першими ударами як всередині, так і ззовні країни. Єдності між ними ніколи не було, як правдиво зауважує видатний сучасний російській історик Б. Рибаков. Бо й справді, “руська земля” складалась із ворогуючих князівств.

OnPress.info
Джерело: https://www.ridivira.com/uk/istoriya/2058-khto-taki-rusy
Жми «Нравится» и читай наши лучшие посты в своей ленте.

ДШВ ВСУ заставили Захарченко наложить в штаны
ДШВ ВСУ заставили Захарченко наложить в штаны
А вот и паника в рядах боевиков НЗФ на оккупированных территориях Донецкой и Луганской областей подоспела…
Пограничники вооружаются турецкими пистолетами
Пограничники вооружаются турецкими пистолетами
На вооружение Государственной Пограничной службы Украины принят пистолет Canik TP 9 калибра 9 Х 19 мм….
Навсегда в плену: судьба советских солдат, оставшихся в Афганистане
Навсегда в плену: судьба советских солдат, оставшихся в Афганистане
 Говорят, что война не заканчивается, пока не похоронен последний солдат. Афганский конфликт закончился четверть века назад,…
Жизнь Адольфа Гитлера после смерти
Жизнь Адольфа Гитлера после смерти
Сенсационная новость пришла от известных немецких историков Wilhelm Kaiser и Eugen Weissrussland Ими обнаружены фотоматериалы, доказывающие,…
В «ЛНР» назревает вооруженное противостояние: КОРНЕТ vs ПЛОТНИЦКИЙ?
В «ЛНР» назревает вооруженное противостояние:  КОРНЕТ vs ПЛОТНИЦКИЙ?
Пока «глава МВД ЛНР» Игорь Корнет готовил  на заседание «Народного Совета» отчет о деятельности «МВД», Плотницкий …
«Гениев осуждать нельзя». Как живет математик Григорий Перельман
«Гениев осуждать нельзя». Как живет математик Григорий Перельман
11 ноября 2002 года на одном из крупных порталов научных публикацией в интернете появилась статья петербургского математика…
5 міфів про українську мову, з якими час розпрощатися
5 міфів про українську мову, з якими час розпрощатися
Українцям вже давно час розпрощатись із цими міфами, які є не чим іншим, як наслідком імперської…
Китайцы испытали гиперзвуковой беспилотник
Китайцы испытали гиперзвуковой беспилотник
Государственный китайский телеканал CCTV показал в своём репортаже испытания прототипа гиперзвукового ударного беспилотного летательного аппарата DF-ZF в аэродинамической…
Как Россия случайно раскрыла важное доказательство применения зарина силами Асада
Как Россия случайно раскрыла важное доказательство применения зарина силами Асада
Недавно Россия в очередной раз попыталась опровергнуть обвинения в адрес сирийских властей о применении зарина 4…
С помощью экспертизы по ДНК установили личность бойца погибшего в 2014 году.
С помощью экспертизы по ДНК установили личность бойца погибшего в 2014 году.
Боец 40-го БТрО “Кривбасс” Сергей Конопацкий погиб 29 августа 2014 во время выхода из Иловайского котла….