ВЕЛЕСОВА КНИГА: ВЕДИ УКРАЇНИ-РУСІ

Переглядів: 280
ВЕЛЕСОВА КНИГА: ВЕДИ УКРАЇНИ-РУСІ Світ

Скрижалі духу одвічної України-Русі 


 

Унікальність Велесової Книги (скорочено – ВК) у тому, що вона чітко виписує релігійну систему наших Пращурів і називає Богів, про яких ми мали примітивні знання, а ще більше домислів та фантазій. Автор присвячує її Богові Велесу*, бо він „пристанище сили”. Цей Бог опікується господарством – пасовищами, врожаями і худобою, піднімає воєводу Суражієвого (того, хто вивозить Сонце на небо) , а вночі світить і приносить дітей на продовження роду (д. 16А). Однак, хоча автор і присвячує Книгу Велесові, все ж він не виокремлює його серед інших Богів, навпаки, шанобливо й закохано розповідає про кожного з них.

Книга була написана на дерев’яних дощечках. У 1919 р. в зруйнованому громадянською війною маєтку поміщика Донець-Захаржевського (с. Великий Бурлук на Харківщині) її знайшов полковник Алі (Федір Артурович) Ізенбек. За покликанням археолог і художник, Ізенбек здогадався, яку цінність мають розкидані серед руїн дощечки. Він зібрав їх у мішок і, втікаючи з рештками Білої армії, виїхав за кордон. Згодом він опинився в Бельгії.

Там з А. Ізенбеком познайомився зросійщений українець, доктор хімії, любитель старовини Юрій Миролюбов. Ю. Миролюбов зацікавився таємничими дощечками, написаними незнаним письмом, і почав вивчати та переписувати їх. У 1941 р. Алі. Ізенбек помер, зробивши перед цим спадкоємцем свого малярського ательє і дощечок Ю. Миролюбова. Проте ательє було пограбоване, і дощечки зникли. Не виключено, що пограбування здійснили  німецькі шпигуни, які за завданням Абверу шукали древні книги, щоб отримати доступ до таємниць минувшини. Ю. Миролюбов подав скаргу, але безуспішно. На щастя, більшість дощечок він встиг переписати.

Робота переписувача була доволі складною і копіткою. Перед тим, як писати оригінал, на поверхню дощечок наносили паралельні лінії, але літери розміщували не над ними, як ми це робимо, а під ними, причому не відступаючи від них. Якщо врахувати ще те, що дощечки були дуже давні і трухляві, можемо уявити, скільки Ю. Миролюбову довелося докласти зусиль, щоб з’ясувати, яка там чи деінде була літера.

Літери писали щільно одна до одної без пропусків між словами, а рядки – до самісінького кінця. Іноді вони закінчувалися літерою, що становила початок наступного речення. Місцями текст посередині слова переносили на зворотний бік дощечки, причому ніяк не зазначалося, що половина фрази знаходиться на другому боці. Речення від речення, схоже, відділяли вертикальною рискою, хоча так само зображували  літеру “і”, а отже при  перекладі можлива плутанина…

Ще важче було розшифрувати тексти, бо окрім зазначених особливостей письма, автор в багатьох словах упускав деякі літери, які для нього здавалися очевидними. Утім упускав не тільки літери, а й деякі слова, як, наприклад, на дощечці 12, де видно зі змісту попередніх дощечок, що після “скажемо тричі” мало б бути: “Слава! Слава! Слава!”

Техніка написання Книги, найімовірніше, була такою ж, як її описував ще Геродот: на дощечки наносили віск, а потім гравірували стилем букви. Після цього таблички занурювали в коричневу рідину, яка й просочувала місця, де не було воску. Такий спосіб письма, до речі, в Україні практикується донині для виготовлення писанок.

Це була доволі важка праця. Не підітреш гумкою і не замалюєш коректором, щоб виправити помилку, якщо така трапиться. Ще було важче зберегти Книгу. І шкода, що ми не знаємо всіх, хто в найстрашніші роки церковної та царської реакції рятував дощечки Книги від знищення. Завдяки безіменними героям-патріотам вони пережили не одне лихоліття та війну. І це велике щастя, що саме Алі Ізенбекові, який знався на старовині, дощечки потрапили до рук.

Очевидно, на те була божа воля, щоб він зустрівся з українцем Ю. Миролюбовим, який не рахувався ні з чим, аби переписати дощечки. Прийшов час відкрити правду про український народ, його душу, його світогляд, і Книга опинилася у тих, хто мав виконати цю величну місію. Слава їм! Слава Богам!

За останні десятиліття світ побачив декілька перекладів цієї таємничої літературної та історичної пам’ятки українців. Однак в цих перекладах допущено чимало помилок. Наприклад, “пеньки” тлумачаться як чаклуни, хазарське місто Тамоторку – “князь Таматарха”, “халабуда” (намет над возом) – “князь Халабуда”, древня назва нашого народу “бори”, “прабори” перекладаються як “боротьба” і “війна”, “печери” – “пожари”…

Титанічну роботу провів Ю. Миролюбов під час поділу суцільного тексту Влескниги на слова. Проте місцями теж потрібні уточнення. Наприклад, „волсев ухорен з еі брате іе ословень” (д. 25) мало б читатися як: „волсе вухорензе і брате іео словень”, тобто „волхви Вухоріз і брат єго Словен”, а не “волхви Ухоріз і його брат Ословень”. З цієї ж причини “бедехшемокравенце” мало б ділитися на “бедехше м (будучи ми) окра-венці” (а не “будемо кравенці”), де бачимо два племені “окрів і венців”, тобто “укрів і венедів”.

Залишилися непоміченими або неправильно потрактованими низка Богів та божеств, в т. ч. наша прародителька Лада. Не раз згадується Гординство, що ним позначали військову доблесть наших предків та сила національного духу, але і воно опинилося поза увагою. А те, що ні Б. Яценко, ні Г. Лозко й інші перекладачі не помітили очевидних термінів “мова” і “мовинство” (д. 26) взагалі викликає підозру…

Як наслідок, справжній літературний та історичний шедевр нашої минувшини виявився спотвореним. Тож не дивно, що в певних колах твір досі називають підробкою.

У своєму перекладі під назвою “Ілар Хоругин. Влескнига”, гадаю, мені вдалося усунути чимало недоліків.

Коли, ким і де була написана Велесова Книга

Час творення книги допомагає визначити ім’я князя Боревляна, про якого автор пише, як про свого сучасника: “А сьогодні маємо іншого князя – Боревленя, правнука по діду своєму” (д. 18Б). Дещо вище згадується і сам прадід – Боревлен, який подолав “еланів на березі морському”. Найвірогідніше, про нього, але вже під іменем Бравлин, йдеться у “Житті Стефана Сурозького” в зв`язку з його походом на Сурож у кінці VIII ст. Отже, якщо прадід Боревлен жив у VIII ст., то правнук Боревлян, щонайменше, всередині наступного століття. 

Останніми згадуються володарі Аскольд і Дір, роки життя і правління яких достеменно невідомі. Офіційна наука припускає, що вони були вбиті князем Олегом приблизно 882 року, який звинуватив їх в узурпації влади. Однак у ВК (д. 29) вказується, що „Аскольд забив Діроса і є він один на місце те”. 

Суттєва поправка – Діра вбив не Олег, а Аскольд. Коли не стало самого Аскольда, невідомо. У Влескнизі нічого не згадується про його смерть. Проте, якщо вірити тому, що Олег убив Аскольда у 882-му, то остання крапка в творі була поставлена за життя Аскольда, і Книзі не менше 1131 рік.

Варто зазначити, що роки правління Аскольда відзначалися активізацією літописної справи на Русі. М. Брайчевський навіть стверджує про існування “Літопису Аскольда”, а Б. Рибаков у тексті Никонівського літопису (ХVІ ст.) виявив низку уривків, що їх він вважав фрагментами хроніки, започаткованої близько 865-866 рр.

Очевидно, що хроніку могли вести не лише придворні літописці, а й інші грамотні люди, яких було чимало, бо, як можна зрозуміти з Книги, на час її творення на Русі були учні, а якщо були учні, значить були і школи. 

Існує кілька версій того, хто є автором Книги. Одні кажуть, що це робота київського волхва, інші – новгородського. Проте новгородську версію не можна розглядати серйозно, бо більшість подій, головні племена, згадувані в Книзі, стосуються саме київської землі. Описана в Книзі віра – це віра  хліборобів і скотарів, а не лісовиків і мисливців. Та й автор явно належить до хліборобського племені: “Молитвою зміцнивши тіло, поївши, йдемо до полів наших працювати, як Боги веліли кожному чоловікові, що повинен трудитися на хліб свій” (д. 3А). 

 Є також думка, що Книга написана не одним автором. Справді, коли читаєш розповідь про одну й ту саму подію в різних інтерпретаціях, складається саме таке враження. І все ж за чіткою ідеологічною й духовною спрямованістю, однаковим стилем, що простежується упродовж усієї Книги, можна стверджувати, що швидше за все її автором була одна людина. Візьмемо для прикладу д. 38А, де описано дві версії одного землетрусу. Чи могли б про одне й те саме писати два автори на одній дощечці? Навряд. Якби була необхідність інакше сказати про одну й ту саму подію, вони писали б на різних дощечках. У даному разі автор просто подає відомі йому перекази. 

Автор особисто не був свідком тієї трагедії, а отже і не хоче брати на себе відповідальність визначати, який із переказів правдивіший. Як почув від отців і старих людей (а він часто посилається на них), так і записав. Те саме стосується й історій про батька Орія (до його життя автор звертається неодноразово), війн з готами тощо…

Автор переказує події глибокої старовини. Щоб не „Залишитися невігласами до кінця, звідки ми”, ставить собі за мету відновити втрачені Веди (Святі Книги). Його сучасники-жерці, забувши заповіти своїх праотців, вже паплюжать рідне: „То бо жерці Веди ґабзувати стали… А їх украли у нас”(д. 6Д). Автор розуміє, що взявся за непосильну роботу, однак: „Не дав Богдаждь знати будучину смертним, тож возхвалімо мудрість його: і старе згадаємо, і те, що знаємо, скажемо” (д. 38А). 

Він зустрічається з доволі суперечливими свідченнями, але дисципліновано слідує визначеному завданню: “Те, що знаємо, скажемо” і ретельно веде записи та переказує науку Праотців. Ба більше, очевидно, що його інформаторами були представники різних родів. Поруч із розповідями прихильників Велеса зустрічаємо й того, хто поклонявся Костирі (мабуть, представник загадкового племені костобців), окрім оповідей русів, трапляються й венеди, чехи (щехи)…  

1130-1150 років тому руський (український) народ зіткнувся зі знайомою і нам проблемою – тотальним оббріхуванням. Мовляв, він не мав своєї історії та віри, і взагалі, він гонзяхут (поганин). Автор доводить протилежне, наголошуючи: „Краще не кажіть, що не маємо віри. Старанно повчімося тому, що тут сказано, аби ми не забували цього” (д. 38А). Він рішуче стає на захист рідної мови: “Правда така, що ми Дажбові внуки – тримай, русе, в умі це, яко ум великий Божий є єдиний з нами, а тому творімо та говорімо з Богами воєдино” (д. 1)…

З великою вірогідностю можна казати, що автором Велесової Книги є вчитель і волхв на ім’я Ілар, про якого говориться на д. 8(3). Лише вчитель і волхв-пророк, міг взяти на себе відповідальність повчати „дітей наших невчених” і віщувати: „А те повідаю вам, що повоюєте греків, бо знаю те ясно: так, як отці наші говорили мені…” 

  На дощечці 28 він говорить про допомогу свого слова в боротьбі з ворогом: „То сказано вам, і те я казав, допомагаючи в боротьбі руській проти ворогів моїх і ваших”. А на дощечці 29 він виступає в ролі посередника між людьми і Богами: „Годиться битися за життя наше мечами – се мовить вам Хоругин син отця Хориги, а се є прохач ваш перед Богами, які дають вам силу і владу на землю вашу”. 

Тільки волхв міг описати так гарно віру та Богів – хоч на музику клади (наприклад, д. 1, 11А та 11Б). Отже, саме нашому далекому співвітчизнику вчителю-волхву Ілару Хоругину (хо, го – високий, руга – данина, тобто святий датель) маємо завдячувати цим унікальним твором про життя і славу наших пращурів. Це був справжній патріот своєї землі, великий гуманіст, мудрець і філософ, геніальний письменник та провидець, який передбачив, що не тільки повоюємо всіх ворогів, а й повернемося до джерел своїх, що „греків зменшиться, і будуть вони на минуле своє дивитися та кивати головами” (д. 8/3). 

Мова Велесової Книги

Книга написана в період, коли Русі доводиться протистояти масованій навалі греків, що намагалися підкорити волелюбний народ і запровадити на Русі свої цінності. Твір і з’явився як відповідь на зазіхання знищити історію та духовний світ українців. У Книзі неодноразово звучать палкі заклики зберегти своїх Богів, старовину і пам’ять про Предків: „Почуй, нащадку, славу ту і держи серце своє за Русь, якою є і пребуде наша земля. Маємо боронити її од ворогів і вмерти за неї” (д. 8/2).

Може, для когось це видасться дивним, але тогочасна ситуація була дуже схожою на ту, що її маємо довкола України нині. Так звані греки прагнули заволодіти Руссю, її історією і культурою. Це дуже ласий шматок для задоволення амбіцій завойовника – тут знаходиться центр людської цивілізації. 

Однак не варто сприймати греків у прямому розумінні, мовляв, це ті, хто вийшов із Греції і розмовляв грецькою мовою. Насправді, грецького мало чого було в тих, хто панував на той час у Візантії і на Руському (Чорному) морі. Греками були лише митрополити, пастори та царі. Грецькою була ідеологія, яка передбачала підкорення русів за допомогою християнізації. Все решта – то були болгари та колишні огречені або оболгарені руси. 

Вони нав’язували свою мову та письмо, тож  вчителю Ілару, який “хоче учити дітей наших”, вже доводиться їх  „повертати на наше письмо” (д. 8/3). Бачимо також, що, як і нині, вороги насміхалися з нашої мови, але і це Хоругин не залишає поза увагою: „Говоримо, як говорили на нашій землі, а не так, як греки, жадаючи за рахунок руського народу зростати і болгарам підкорити” (д. 4Б). 

Греки в розумінні автора – це іновірці. Навіть у ХІХ ст. заклятого ворога українського православ’я, католика, магната Єремію Вишневецького одна з пісень називала „воєводою грецьким” (М. Максимович. „Дні та місяці українського селянина”, Київ, 2002). 

На півдні під протекторатом греків створювалася сила, яка за задумом її творців мала підкорити і підмінити справжню Русь. Автор Влескниги фіксує навіть назву міста Росія, яке знаходилося на підконтрольній греками території. Згодом таких „греків” потіснили на північ, на суздальські землі, де незабаром постане Московське Царство і  в XVІІІ ст. стане Росією. 

Тому стає зрозумілим неприйняття московськими науковцями Влескниги. Для них це підробка. І нічого іншого, окрім посмішки, не може викликати таке твердження одного з них: „На мой взгляд, защитникам ВК не удалось доказать ее подлинность. Главным препятствием является не содержание ВК – в древних и средневековых источниках нам встречаются самые фантастические легенды и сложные для интерпретации пассажи, – а прежде всего ее язык. Если полагать, что создателями ВК являются славяне, то язык памятника должен был отразить строй славянской речи. Наука смогла реконструировать грамматический строй общеславянского языка и других славянских языков на самых ранних стадиях их развития, и ни к одному из них чудовищный волапюк ВК не имеет ни малейшего отношения” (О. В. Творогов, „Что думают ученые о “Велесовой книге”. СПб.: Наука, 2004, с 6-29).

Чи не нагадує вам це заяви з того самого боку, що української мови немає і не було? Як тільки щось не вкладається в рамки великоруської ідеології, одразу вони галасують, що такого немає і не може бути. Вони (москвини) не впізнають себе у Влескнизі, не про них вона, і цим усе сказано. Їм не вдалося обробити її на свій лад, як зробили це зі “Словом про Ігорів похід”.

Ми ж можемо впевнено заявляти, що Книга написана одним із українських діалектів, яких і нині є чимало, а раніше було ще більше. Наприклад, слова гондзя, крижувати, генбель, гундіти, гордин, пудо, тамо, туто, тако, що їх не знайти в сучасних словниках, донині зустрічаються в мові мешканців Приятрання, у центрі Трипілля-Руськолуні. Так само можна говорити про те, що деякі гонорові племена мали власні абетки. Однією з них і написана Влескнига.  

Вражає багатство мови й термінології, що є показником різноманітної розумової, духовної та виробничої діяльності наших Предків, їх контактів із сусідніми етносами тощо. Істину казав Борис Яценко: “Явлення Влескниги з небуття – живе свідчення невмирущості, незнищенності українського народу”. 

Справжні причини невизнання Велесової Книги

У статті “Загадкова “Велесова Книга” відомий український письменник Валерій Шевчук писав, що в колишньому Радянському Союзі Велескнига трактувалася як крамола і нелегальщина: “Ввіз її текстів у межі держави був заборонений, хоч ішлося, здавалося б, не про антикомуністичний самвидав, а про твір VIII–IX століть”. “Дива ці, однак, не важко збагнути, бо що означало б визнати й почати об’єктивно вивчати пам’ятку? А означало це піддати сумніву основу основ, тобто ідеологічні постулати російської імперської історичної науки, і погодитися, що не було ніякої “колиски трьох братніх народів” (це позірно, насправді та “колиска” вважалася основою російської історії), і визнати факт, що різні слов’яни не користувалися однією мовою; по-третє, що державність Руси не була принесена в Київ із Новгорода Рюриковичами, а існувала тут задовго до того; по-четверте, як це може бути, щоб пам’ятка нічого не писала про Північну Русь, власне Росію, хіба що згадується тут якесь вороже Русі плем’я онезьва і виразно кажеться, що північні племена сум, весь і чудь – це зовсім не Русь; а основне, виявляється, що Русь – тісні родичі чехів та хорватів, тобто західних та південних слов’ян (згадаймо, як люто поборювалися антропологічні досліди Федора Вовка, який доводив, що українці більш споріднені з південними слов’янами, ніж із північними); а ще й те, що та Південна Русь мала свою на півтори тисячі років давнішу історію — як же таку пам’ятку визнати? Отже, єдиний засіб локалізувати чи блокувати її вплив на розвиток історичної науки і тим самим “знешкодити” – довести, що це фальшивий документ, а коли так, то не має він ніякої наукової цінності”.

Ось кому, на мою думку, не вигідне визнання Велесової Книги. 

Промосковській ідеології, яка по сьогодні домінує в Україні, бо  Влескнига: 

а) доводить, що Русь і влескнижні руси, які поклонялись Триглаву, – це Україна й українці;

б) розкриває історію, культуру, духовні цінності та розумові здобутки України-Руси, а не тих, хто нас обікрав і видає чуже за своє.

в) підтверджує, що в ІХ ст. в Україні були учні, а отже, і школи. 

г) нагадує справжній вік нашої столиці: Києву – не 1500, а понад 2700 років;

Владі, бо що коротша в людей історична пам’ять, то легше примусити їх приймати вигадані нововведення та догми, оскільки вони не можуть порівняти нове з тим, чим керувалися їхні Предки.

Панівній християнській релігії, бо Влескнига:

а) детально розповідає про дохристиянських Богів України і релігійну систему наших Предків, показує, що їхня віра була не рабською, а вірою вільних людей, які готові відмовитися від усього, аби лиш їхня країна була незалежною і сильною: “Ані до банкету нам, ані до їства борошняного, жиром змащеного. Маємо спати на сирій землі і їсти траву зелену, доки не буде Русь вільна і сильна” (д. 8);

б) показує, що основи православ’я насправді треба шукати в сонячній вірі наших Предків, яку докладно виписує автор, і що язичники мали значно глибше й змістовніше розуміння Бога: “Бог є один і множествен! І хай ніхто не розділяє того множества і не говорить, що мали Богів многих” (д. 30). 

Офіційній науці, бо Влескнига спростовує теорії про первинність грецької (візантійської) та римської культур, не кажучи вже про московську; 

“Світовому уряду”, тим, хто хоче диктувати свої правила життя народам усього світу, бо Влескнига: 

а) за національно-патріотичним спрямуванням, релігійно-духовним виміром та гуманністю переважає усі їхні ідеології;

б) загрожує існуванню світовому капіталу, бо може стати основою для творення нової світової політики, яка будуватиметься на кардинально інших цінностях – на засадах справедливості й рівноправності, а не висмоктуватиме соки з чужих культур та  поглинатиме економіки інших країн… 

Докази автентичності Книги

Доказів чимало. Найперший і найголовніший: жодна людина ХІХ чи ХХ ст. не могла вигадати такий твір, де логічно викладаються історичні факти, серед яких не відомі на той час науці. Не могла витворити таку абетку і мову, що нею написана Влескнига.  

Свідчення Книги про “народ від Лади” підтверджується вияв-ленням цивілізаційного шляху Лади, що пролягав в давнину зі сходу на захід від Вільховського (Кіровоградщина) святилища Лади, до Бушівського (Вінниччина) рельєфу Лади, скельного монастиря Ладове (Вінниччина) і Терношорського (Івано-Франківщина) пам’ятника Лади [105]. 

Професор Стамбульського університету, директор Археологічного інституту Т. Боссерт у 1946 р. в південно-східній Туреччині неподалік міста Кадірлі віднайшов давні скульптури і написи невідомою мовою. У 1980 роках американець І. Стойко для розшифрування текстів використав український мовний ключ і довів, що вони зроблені українською мовою фінікійською абеткою. Ми дещо уточнили його переклади [106, с. 408] і виявили, що у написах згадуються божества, герої, племена, які зустрічаються і у Влескнизі, і навіть “мова” (“по мові уміти”) – очевидно, як звід відповідних повчань, молитов та замовлянь, бо на дощ. 26 про це читаємо: “очистимося мольбою в мові” і “Сварг уставив ті мовинства”.

Із Влескниги (д. 32) вперше дізнаємося про повстання “молодшого” Вендеслава, який зібрав Русь, повів на готів “і трикратно розтрощив їх”. Про існування такого провідника свідчить Світоній (близько 40-170 р.) у  праці “Життя дванадцяти цезарів”, згадуючи Гая Юлія Віндекса, який поклав край правлінню Нерона. Коли в Римі довідалися про те, що Галія (Гілея – за Геродотом, правобережна Україна) піднялася проти Нерона, на маківку голови його статуї було причеплено хохол із написом нібито грецькою мовою: “Оце спражнє змагання. Тепер начувайся!” Це є підтвердженням того, що гальські воїни носили козацькі “оселедці” і що Вендеслав та Віндекс, не виключено, одна й та сама особа… 

Мої попередники – перекладачі Влескниги – розгубилися перед першою фразою дощечки 2А. Натомість тут треба читати: “Муж Правий іде в дім Овна”. За свідченнм історичної науки, Софокл, якого незаслужено називають давньогрецьким драматургом, після смерті шанувався як “муж Правий” [121], тобто таким, що шанував Праву (воля Богів, закони Богів) і вів правильний спосіб життя. Овна взагалі проігнорували, не знаючи, що в давнину це був священний тотем наших Пращурів, про що, зокрема, свідчать пам’ятники людині з головою Овена на Харківщині (див. с. 197).

Автор Книги також оспівує Мати Славу, називаючи її ще Божеська Птиця (д. 6А), Красная Птиця (д. 7Б), Птиця-Мати Небесна (д. 21). І бачимо по теракотових фігурках, що це не вигаданий образ, що цьому образу жінки з головою птиці (с.194) поклонялися наші Пращури принаймні з ІV тис. до н. е…

Також підтвердженням автентичності Велесової Книги є численні топоніми та гідроніми, в яких відбито назви прадавніх Богів. До прикладу: назви міст і сіл: Коломия, Колодисте – на честь Кола як Сонця і назви віри Кола; село Ценява – це Нава; населені пункти Сваричів, Сваркове, Сваром’я, Свариж, Сварині – на честь Сварга; назва села і річки Велесниця – на честь Велеса; місто Стрий, річка Стрибіж і Стра-гора – на честь Стрибога…

Ще один доказ почерпнемо з книжки “Путями великого россиянина” (див. с. 232), на який ще ніхто не звертав уваги. Це текст, що, як повідомляє автор книги Олександр Іванченко, був викарбуваний на Медвинському стовпі (Київщина). Так от, зміст напису перекликається із Велесовою Книгою, де так само характеризуються греки: “Бо бреше псина грецька; як лис, хитрощами одвертає нас од трави нашої” (д. 7Г). Використовуються також ті самі мовні засоби, як от слово “велеречиві” тощо. 

О. Іванченку не вдалося перекласти закінчення тексту, а воно має для нас особливе значення. Мабуть, він не знав, що слово “сакра”– це тайна; слово “пурес” мало кому відоме – його немає в словниках, але в моєму рідному селі і нині пурисом називають людину, що зображає із себе щось значуще, хоча насправді вона не є такою. Другий компонент останнього слова “кухшення” має такий самий корінь, що й слово “кухня”, отже його значення не “зло”, а “їсти-жерти”. 

Враховуючи наші уточнення, напис треба перекладати так: “Єдино щиро треба казати: греки або велеречиво солодко співають нам, як лисиці спокусливі, або з гірки лають нас, як кобилі паршиві. Требують якісь тайни святі. Ні пуресам! Ні цим пам’ятепожирачам!”

Майже те саме читаємо й у Велесовій книзі: “Вони (греки) наставляють нам письмено своє, аби взяли його і розгубили свою пам’ять” (д. 8/2)…

Значення Велесової Книги

Влескнига – це прямий доказ того, що руський (український) народ мав власну писемність, власну світоглядну філософію, свою абетку й літературу задовго до запровадження на Русі християнства. Мова Влескниги, описані віра, традиції та звичаї, географічні об’єкти, все говорить про те, що це суто українська річ і що саме Україна є прямою спадкоємницею давньої Русі. Ба більше, якщо раніше наука заявляла, що українці вперше згадуються у писемних джерелах лише в ХІІ ст., то за допомогою Велесової Книги ми бачимо себе вже в ІХ ст. під іменем “окри”, як діди русів (д. 7Є).   

За допомогою Велесової Книги ми також нарешті маємо можливість вивчати власну історію не за грецькими, німецькими чи ще якимись іншими джерелами. З перших уст від нашого літописця дізнаємося, хто насправді був засновником українського-руського роду, яким Богам поклонялися наші Предки, як називалися наша перша держава і її столиця. Переконуємося, що запорозьке козацтво – це продовження тисячолітніх військових традицій одного народу. Наприклад, започаткований руськоланами спосіб забудови міст і військових таборів колом успішно використовувався козаками. Спосіб попередження про прихід ворога димами (д. 14) та сигнал до наступу „крикнемо, яко кречет, бо той крик до серця нам” (д. 23) теж ідуть від руськоланів. 

Велесова Книга – це конкретне підтвердження того, яким великим, освіченим і давнім був наш народ. Вона описує події, що відбувалися на Русі, починаючи з VІІ-VІ  ст. до н. е. І тепер ми достеменно можемо стверджувати, що батьківщина Богів Гіперборея зовсім не якась мітична країна. Це країна дніпровських бореїв – Ніперборея, адже Велесова Книга Дніпро називає Ніпером, але греки, щоб нав’язати світові власне розуміння історії, підмінили наше „н” на латинську „г” і дурили людство, що Гіперборея – це вигадка. 

Велесова Книга може бути візитною карткою, чи, як кажуть сьогодні, брендом нашої країни, бо це “філософська висота нашого Віщуна. Наймодерніша ідеалістична філософія. Платон і Аристотель залишаються позаду основної космічної концепції нашого Віщуна” (Володимир Шаян). Це не лише путівник у наше минуле, а й навчитель, на яких засадах облаштовувати своє життя. І пора вже проявити волю та сміливість нашим державним інституціям – маємо неоцінений скарб з історії та культури свого народу, необхідно визнати і відкрито проголосити це. 

Книга називає імена давніх героїв, святих захисників нашої землі, нашої віри і предківських заповітів. Маємо славити і згадувати в молитвах саме їх. Велесова Книга має стати священною для кожного українця, бо вона описує історію української землі, українського Роду, показує наші джерела, звеличує нашу душу, дає нам крила, силу і натхнення, а не тим, хто завжди хотів бачити нас своїми рабами. В Україні наша Правда, а не на смітниках Росії, Європи чи в якійсь землі “обітованій”, куди  нас постійно спрямовують деякі історики та політики. 

Раніше нас переконували, що нібито лише греки могли когось чомусь навчати, тим часом Велесова Книга пише, що й вони „посилали до нас багато свого юнацтва” (д. 8/3), очевидно, щоб навчалися премудростям у наших Предків. Зауважується також, що хазари мали вільне життя тільки з русами. “Куди підемо від них? Де життя вільне знайдемо?” (д. 4Б), – бідкалися вони, коли русам уривався терпець від їхнього нахабства і вони починали проганяти хазарів зі своїх земель.

Як доводять учені, саме з української землі починалося розселення білої раси. Отже, Велесова Книга також має велике світове значення. Саме у ній треба шукати зав’язки всесвітньої історіографії та історіософії. . Зокрема Книга висвітлює досі невідомі історичні факти не лише про русів, а й про гунів (в оригіналі єгуншти), готів (годе), хазарів (хезарів), а також раніше не згадуваних у жодному джерелі еліців. За допомогою Велесової книги довідуємося і справжнє ім’я повелителя усієї Європи першої половини V ст. Гуни Аттили. Про це читач прочитає в коментарях одразу після перекладу Велесової Книги.  

OnPress.info
Жми «Нравится» и читай наши лучшие посты в своей ленте.

Заказ на Вадима Рабиновича взял любимый "политтехнолог" Яценюка, любитель "золотого дождя"
Заказ на Вадима Рабиновича взял любимый "политтехнолог" Яценюка, любитель "золотого дождя"
Народный депутат, лидер партии “За життя” Вадим Рабинович заявляет, что за покушением на него стоит политтехнолог…
Персидский поход Сталина
Персидский поход Сталина
В 1941 году Иран формально соблюдал нейтралитет, но недвусмысленно симпатизировал нацистской Германии. На ключевых постах находилось немало подданных рейха….
СВЯТОСЛАВ ЗАВОЕВАТЕЛЬ: зачем историки нам лгут?
СВЯТОСЛАВ ЗАВОЕВАТЕЛЬ: зачем историки нам лгут?
Иногда мне кажется, что историю нашего народа сочиняли откровенные фашисты. Иного определения не подберешь для характеристики…
Средневековая Московия глазами иностранца: Пьянство, блуд и рабство
Средневековая Московия глазами иностранца: Пьянство, блуд и рабство
Мужчины напиваются в усмерть, пока жёны содержатся взаперти. Холопы любят, когда их бьют и принуждают к…
Зброя майбутнього: гранатомет ВАЛАР-30
Зброя майбутнього: гранатомет ВАЛАР-30
Українським підприємством ВАЛАР, що знаходяться в Івано-Франківську у 2012 році створено нову автоматичну великокаліберну зброю –…
Знаменитую олимпийскую чемпионку с 13 лет насиловали в сборной: стали известны подробности
Знаменитую олимпийскую чемпионку с 13 лет насиловали в сборной: стали известны подробности
Чемпионку Олимпиады-2012 по спортивной гимнастике в составе национальной команды США Маккайлу Марони с 13 лет насиловал…
Российские фашисты в сирийской пустыне
Российские фашисты в сирийской пустыне
Петербуржец Алексей Мильчаков по прозвищу «Фриц», неофашист,  любитель символики Третьего рейха, который прославился летом 2014 года…
Беларуские наемники на Донбассе
Беларуские наемники на Донбассе
В деревне Новосёлки под Могилёвом в течение одного года похоронены два жителя, которые воевали на стороне…
МЕДИЧНА РЕФОРМА все, що ви хотіли про неї знати
МЕДИЧНА РЕФОРМА все, що ви хотіли про неї знати
ЩО ЗМІНИТЬСЯ? Перший етап реформи – це зміни в первинній ланці надання медичних послуг. З Нового…
Неучу Путину снова утерли нос: Кличко передал мэрии Тулузы памятник Анне Киевской
Неучу Путину снова утерли нос: Кличко передал мэрии Тулузы памятник Анне Киевской
Голова украинской столицы Виталий Кличко, который находится с визитом по приглашению мэра города-побратима – Тулузы, передал…