14-та гренадерська дивізія військ СС «Галичина» чи 1-ша Українська дивізія Української Національної Армії
Політика 28 Квітня 2018 11:27Mikel

14-та гренадерська дивізія військ СС «Галичина» чи 1-ша Українська дивізія Української Національної Армії

28 квітня — день створення Української Дивізії військ СС „Галичина”. Що ж це за формування з точки зору сьогоднішньої України?

14-та гренадерська дивізія зброї СС «Галичина» (нім. 14 Division Grenadiere der Waffen-SS «Galizien») — підрозділ у складі військ Ваффен-СС Німеччини, що існував у 1943–1945 роках і був укомплектований з українців греко-католицького віросповідання, фактично виключно галичан. З 19 квітня 1945 року переукомплектований підрозділ отримав новий статус і нову назву — 1-ша Українська Дивізія УНА.

Назва

  • Галицька стрілецька дивізія СС (Galizische SS-Schützendivision) (травень 1943) — назва під час набору добровольців.
  • Дивізія добровольців СС «Галичина» (SS-Freiwilligen-Division Galizien) (30 червня 1943 — травень 1944)
  • 14-та галицька дивізія добровольців СС (14. Galizische SS-Freiwilligen-Division) (червень 1944 — 27 червня 1944)
  • 14-та гренадерська дивізія СС (1-ша галицька) (14. Waffen-Grenadier-Division der SS (galizische Nr.1)) (27 червня — 12 листопада 1944)
  • 14-та гренадерська дивізія СС (1-ша українська) (14. Waffen-Grenadier-Division der SS (ukrainische Nr. 1)) (12 листопада 1944 — 25 квітня 1945)
  • 1-ша українська дивізія Української Національної Армії (25 квітня — 8 травня 1945)

14-та гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина». Слово «Ваффен» в перекладі означало «зброя» або «військо» і додавалось до військових (фронтових) частин СС.

Дивізія називалася:

  • Із 30 травня по жовтень 1943 — «Добровольча дивізія СС „Галичина“»,
  • із 22 жовтня 1943 по 27 червня 1944 — «14-та Галицька добровольча дивізія СС»,
  • з 27 червня по 12 листопада 1944 — «14-та Військова гренадерська дивізія СС (Галицька № 1)»,
  • з 12 листопада по 25 квітня 1944 — «14-та Військова гренадерська дивізія СС (Українська № 1)»
  • з 25 квітня по 8 травня 1945 — «1-ша Українська дивізія Української Національної Армії»

Передісторія

У 1940 щоб компенсувати військові втрати військ СС, було потрібно близько 18 тис. рекрутів. За угодою з вермахтом, СС могли отримувати тільки 2 % загального числа німецьких новобранців, що становило близько 12 тис. осіб за рік. Кількість, якої бракувало, вирішено компенсувати формуванням іноземних частин СС. Першими частинами такого роду стали частини з фольксдойче в Чехословаччині. Потім настало формування частин в країнах Бенілюксу (полк «Вестланд») і скандинавських країнах (полк «Нордланд»). Із мешканців східної Європи:7-ма гірська дивізія «Принц Ойген» з фольксдойче Угорщини, Румунії і Югославії (1942); дивізія «Ськандербег» в Албанії та ін.

Формування

У березні 1943 р. губернатор Дистрикту «Галичина» бригадефюрер СС Отто Вехтер, який прихильно ставився до українського національного руху, налагодив співробітництво з Українським Центральним Комітетом (Українські Представники, провідник Володимир Кубійович) і попросив дозвіл на формування поліційного полку «Галичина». Г. Гіммлер підтримав ініціативу Вехтера і запропонував у подальшому розгорнути полк у дивізію. Створену у Львові для цієї мети Військову Управу очолив галицький німець Альфред Бізанц, колишній полковник УГА, людина, досить знана в Західній Україні. Але насправді повноваження Управи були мінімальні, навіть ті поради, котрі вона давала німцям, залишалися ними без уваги.

У переговорах з д-ром Отто Вехтером представники української сторони наполягали на виконанні таких вимог:

  • Дивізія повинна бути українською у складі німецької армії (а не німецькою, складеною з українців), що повинно знайти відображення у назві, зовнішніх відзнаках і у командному складі;
  • Дивізія має формуватися у складі Вермахту, оскільки частини «Waffen-SS» не мали духовної опіки над військовослужбовцями, а це мало велике значення для українських вояків;
  • Моторизація дивізії до такого ступеня, щоб вона мала всі види зброї, включаючи танки;
  • Дивізія в цілому та її окремі частини не можуть використовуватися проти власного народу.

Лише невелика частина цих вимог була виконана. За рішенням Гіммлера, дивізія не мала права носити назву «українська»; щоб не пропагувати ідею незалежності України, вона повинна зватися «галицькою» і складатися з жителів тієї країни, яка раніше належала Австрії, тобто з «австрійських галичан», а не з українців. Сучасний державний герб України — «тризуб» — був тільки на прапорі дивізії, а основною відзнакою дивізії став «галицький лев». Всі командні пости від батальйону і вище тимчасово передавалися до рук німців.

18 липня 1943 року у Львові відбувся парад рекрутів до дивізії СС Галичина. На ньому виступив з промовою губернатор Галичини доктор Вехтер. Цивільне населення прощалося з добровольцями. Після параду добровольці поїхали потягом на вишкіл.

Командиром дивізії було призначено бригадефюрера СС Вальтера Шиммана, якого змінив 20 листопада 1943 р. бригадефюрер СС Фріц Фрайтаг, колишній офіцер таємної поліції, пізніше командував полком у єдиній дивізії поліції на фронті (4. Ss-Polizei-Panzergrenadier Division). Фрайтаг був дуже честолюбною людиною, підозріло ставився до своїх колег і за своїм характером взагалі мало підходив для керування дивізією. Дивізія увійшла до складу «Waffen-SS» разом з іншими національними формуваннями, але для неї було зроблено виняток і «Галичина», єдина з усіх різнонаціональних дивізій СС, отримала опіку католицьких, а потім і православних священиків. Сформована дивізія була як напівмеханізована, але не як «Panzergrenadierdivision». Обіцянку використовувати українців тільки на східному фронті також не до кінця виконано. Українська сторона погодилася на всі ці обмеження, вважаючи їх тимчасовими і такими, що будуть зняті після того, як дивізія покаже себе у боях.

Набір добровольців проводився у травні-червні тільки серед українців, що проживали на території нинішніх Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей. Пізніше в дивізію вступали представники інших регіонів, наприклад, т. зв. Волинський легіон, і навіть полонені червоноармійці.

На 18 червня 1943 р. записалося 84 тис. добровольців, 52 тис. з яких пройшли медкомісію, але у дивізію зараховано тільки 13 тисяч. Після комісування тих, що захворіли, та тих, що отримали «бронь», чисельність майбутньої дивізії становила 11,5 тис. осіб, і у листопаді 1943 р. додатково призвано ще 6 тис., так що в навчальні табори відправили 17 200 осіб. Після наближення фронту бажаючих записатися до дивізії стало набагато більше, тому що молоді залишалося або бути мобілізованим до Червоної Армії, або «йти до лісу». Тому із добровольців сформували ще п’ять поліційних батальйонів.

17 червня 1943 р. колишні офіцери та підофіцери першими відправилися на перепідготовку: піхотинці — в Лешани, артилеристи — в Бенешов у Чехії, піхотні артилеристи — в Бреслау-Лісса в Сілезії. 18 червня транспорт відправився також у Брно і на польський військовий полігон «Гайделягер» біля Дембиці, куди через два тижні доставили вже обмундированих рекрутів із Брно. За статутом, дивізія мала складатися із 480 офіцерів, 2587 підофіцерів і 11 622 стрільців, разом — 14 689 осіб. На 20 вересня реально дивізія складалася з 261 офіцера, 673 підофіцерів і 11 967 стрільців, разом — 12 901 осіб. Після закінчення рекрутської перепідготовки і прийняття присяги в Гайделягері найздібніших рядових скерували до підстаршинських шкіл. Відчувалася нестача українських командних кадрів, тому дивізійний штаб домігся дозволу вислати в офіцерські школи кількасот молодих кандидатів, що не мали бойового досвіду, необхідного в таких випадках. У травні 1944 р. відібрані поїхали на курси до Чехії. Всі, що пройшли перепідготовку, дістали відповідні звання, що не завжди відповідали тим, які вони мали в інших арміях. Найвище звання майора отримали: командир дивізіону важкої артилерії артполку Микола Палієнко і Євген Побігущий — командир 29-го піхотного полку.

Командири

  • 30 червня — 20 листопада 1943 р. групенфюрер СС Вальтер Шимана
  • 20 листопада 1943 р. — 22 квітня 1944 р. Оберфюрер СС Фріц Фрайтаґ
  • 22 квітня — липень 1944 р. бригадефюрер СС Сильвестр Штадлер
  • липень — 5 вересня 1944 р. бригадефюрер СС Ніколаус Хейманн
  • 5 вересня 1944 р. — 24 квітня 1945 бригадефюрер СС і генерал-майор Ваффен-СС Фріц Фрайтаґ
  • 24 квітня — 8 травня 1945 р. генерал УНА Павло Шандрук

Бойові дії на східному фронті, бій під Бродами

На початку лютого 1944 р. в Гайделягері була сформована бойова група, яка трьома ешелонами виїхала до України і включилася в бойові дії у північно-західній частині Галичини і Холмщини, а через місяць повернулася до дивізії, яка на той час вже була переведена до Нойгаммеру для завершальної частини формування. У травні 1944 р. дивізію відвідав Г. Гіммлер, який тоді вперше назвав добровольців не галичанами, а українцями. Гіммлер залишився дуже задоволеним бойовою підготовкою дивізії, і у промові закликав «кріпити у боях дружбу українського та німецького персоналу дивізії». Військовий статут, за яким дивізія формувалася як «піхотна кінно-упряжна» (тип 44 з деякими модифікаціями) мав дату «4 січня 1941 р.», змінену пізніше на «15 червня 1943 р.» До червня 1944 р. дивізія носила назву “SS-Freiwilligen Division «Galizien» (“СС — добровільна дивізія «Галичина»), на початку травня вона отримала номер «14» і назву «14. SS- Freiwilligen Grenadier-Division (galizische Nr. 1)» — («14 СС добровільна гренадерська дивізія (галицька N1)», а 27 червня її присвоєна назва «14.Waffen— Grenadier- Division der SS (galizische Nr.1)» — «14-та гренадерська дивізія СС (галицька N1)».

28 червня 1944 р. за наказом командувача групою «Північна Україна» генерал-фельдмаршала Вальтера Моделя дивізія була введена до складу 13-го корпусу 4-ї танкової армії, яка тримала оборону 160-км відтинку фронту біля м. Броди. Дивізія «Галичина» зайняла другу (запасну) лінію оборони фронту довжиною 36 км.

На фронт Дивізія примаршувала в неповному складі і ввійшла в бойові дії на фронтовому відтинку під Бродами, маючи понад 11.000 вояків. Водночас 8.000 українців (з пізніших наборів до Дивізії, головно першої половини 1944 року) були ще у вишкільних таборах, а більше 1.000 вже вишколених вояків — у старшинських школах.

13 липня радянське командування силами 1-го Українського фронту почало Львівсько-Сандомирську операцію, метою якої було оточення німецьких військ у Галичині, взяття Львова, і вихід на лінію Вісла-Сян. У результаті наступу військ маршала Конєва 18 липня 13-й корпус попав у оточення, а «Галичина» була кинута на різні відтинки для ліквідації небезпечного становища. Після жорстоких боїв під Бродами 22 липня 13-й корпус припинив існування, а залишки «Галичини» (близько 1000 осіб) на чолі з генералом Фрайтагом прорвалися із оточення і почали пробиватися у Закарпаття.

В тяжких боях під Бродами Українська Дивізія втратила понад 70 % вояцтва — бл. 8.000 вояків: 4.000 загиблими й полоненими, 1.000 — важко пораненими.

У с. Середнє зібралося близько 1500 бійців (разом із технічною сотнею та запасним куренем, які не попали в оточення) і після короткого відпочинку група повернулася до Нойгамера. Там до неї приєдналося ще 1500 осіб, вцілілих під Бродами, і навчально-запасний полк у кількості 8000 осіб і 5 поліційних батальйонів.

До 3.000 дивізійників, не маючи змоги вирватись з ворожого оточення, перейшли до УПА.

Переформування та дії в Центральній Європі

5 вересня 1944 р. вийшов наказ про нове формування дивізії. До 31 грудня дивізія мала бути готовою до бойових дій.

На цей час політична ситуація навколо дивізії докорінним чином змінилася. 17 жовтня 1944 р. Гіммлер дозволив змінити назву дивізії на 14. Waffen-Grenadier-Division der SS (Ukrainische Nr.1).

28 вересня командування СС наказало перемістити дивізію до Словаччини для охорони від партизанів району біля м. Жилини, де дивізія продовжила переформування. У Словаччині місцеве населення, неприязне до комуністів, добре ставилося до дивізії. Бійці дивізії навіть взяли під свій захист словацьких робітників, яких тероризували більшовицькі партизани. 26 січня 1945 р. дивізію перекинуто до Югославії, де вона воювала з партизанами Тіто.

Пізніше дивізію перевели до Австрії, де вона брала участь у боях біля замку Гляйхенбер. Бій закінчився перемогою дивізії, і двох українців було нагороджено Залізними Хрестами 1-го класу: це поручники Володимир Козак і Остап Чучкевич. Володимир Козак 15 квітня 1945 р. на чолі свого підрозділу зняв блокаду замку Гляйхенбер, а Остап Чучкевич 6 і 8 квітня 1945 р. очолив вдалі контратаки «галичан», у ході яких вдалося відбити колишні бойові позиції.

Створення УНА та вихід із війни

Наприкінці 1944 р. німці запропонували українцям створити Український Національний Комітет (УНК) як представника українського народу. Але при цьому німці наполягали на тому, щоб УНК був складовою частиною російського «Комітету Визволення Народів Росії», який очолювався генералом Власовим, від чого українці відмовилися.

12 березня 1945 р. німецький уряд визнав УНК на чолі з генералом Павлом Шандруком єдиним представником українського народу з правом організації Української Національної Армії (УНА). Командуючий УНА 15 березня був призначений П. Шандрук, начальником штабу — генерал О. Валійський, а 17 березня стало початком формування УНА.

До складу регулярних частин УНА мали увійти: — дивізія «Галичина», котра з 19 квітня 1945 р. дістала назву «1-ша Українська Дивізія УНА» (1 УД УНА); — всі українські добровільні формування, що входили до складу різних німецьких частин і з 1943 р. мали назву «Українське Визвольне Військо» (УВВ); — добровольці з числа військовополонених українців і цивільних робітників у Німеччині; — батареї протиповітряної оборони, сформовані з української молоді. 7 квітня 1945 р., коли Радянська Армія вже захопила східні передмістя Берліна, генерал Шандрук виїхав у 1-шу УД, яка перебувала на фронті в районі Фельдбаха, й прибув туди 18 квітня. Він представив штабу майбутнього нового командира дивізії, а поки що — начальника штабу, генерала Михайла Крата.

25 квітня частини дивізії були приведені до присяги на вірність Україні. 7 травня, дізнавшись про неминучу капітуляцію Німеччини о 1-й годині ночі 9 травня, генерал Шандрук наказав дивізії відійти з лінії фронту не пізніш як 8 травня і форсованим маршем перейти за р. Мур в зону окупації західних військ. Дивізійні сапери налагодили міст через ріку, яким скористалася не тільки дивізія, а й німецькі та угорські частини на відступі. Радянські війська в районі Юденбурга танковим ударом розсікли дивізію на дві частини. Попри те, основна частина дивізії опинилася в англійській окупаційній зоні в районі Тамсвега, а командування УНА і меншу частину 1-ї УД інтернували американці в Радштадті.

Англійці перемістили близько 12 тис. осіб зі складу дивізії «Галичина» в табір для інтернованих в м. Шпиталь, а звідти — до Італії, де вони перебували в таборах у Белларії, а з листопада 1945 по травень 1947 рр. — в Ріміні. У травні-червні 1947 р. всі українці, за винятком 1052 осіб, що виявили бажання повернутися до СРСР, і 176, що перейшли у 2-й польський корпус генерала Андерса, були перевезені до Англії. Там їх розмістили у таборах військовополонених, де залучили до сільськогосподарських робіт. Цілковите звільнення настало наприкінці 1948 р. Колишні вояки дивізії після звільнення роз’їхалися по всьому світу — у США, Канаду, Австралію, Аргентину.

На відміну від інших підрозділів, сформованих з колишніх радянських громадян, військовослужбовці «Галичини» не були видані радянському уряду, що деякі історики пояснюють впливом Ватикану.

Чи були засуджені Нюрнберзьким трибуналом українські формування?

Ні ОУН, ні УПА, ні створені за участю Абвера у 1941 році батальйони «Нахтіґаль» і «Роланд», ані навіть дивізія військ СС «Галичина» та їхні члени не були засуджені Нюрнберзьким трибуналом, а самі ці структури не були визнані злочинними.

Ба, більше, Трибунал не визнав злочинним у цілому жоден партійний або державний орган чи формування Третього Райху. В усіх випадках ішлося про окремі злочинні групи всередині цих організацій.

Зауважмо, що за нацистським законодавством членами СС могли бути виключно особи, які мали бездоганне расове походження. Крім того, бажаною було також наявність у них так званої «арійської» зовнішності. Тому ані українці, ані представники інших «не арійських» національностей, які були призвані до підрозділів військ СС, «членами СС» не були та бути не могли.

Хоча в промові радянського обвинувача чимало місця присвячено злочинам, які вчинялися есесівцями на окупованих територіях, ані тут, ані в обвинувальному акті та вироку немає згадки про дивізію «Галичина». Хоча названі деякі інші дивізії СС, наприклад, «Лейбштандарт СС Адольф Гітлер» або «Принц Ойґен».

Майже за сорок років після Нюрнберзького процесу питання можливого обвинувачення дивізії «Галичина» піднімалося у Канаді. Тамтешній уряд на вимогу депутатів парламенту створив спеціальну комісію на чолі з колишнім суддею Дешеном, яка мала дослідити питання притягнення до відповідальності колишніх воєнних злочинців Райху. За понад рік своєї роботи комісія Дешена склала список із понад 770 осіб, серед яких було 217 колишніх членів дивізії «Галичина».

Переконливі докази скоєння воєнних злочинів знайшли щодо двадцяти осіб, жодна з яких не мала стосунку до дивізії «Галичина». Щодо дивізії в цілому комісія Дешена констатувала, що висувати звинувачення проти неї як групи є недоцільним, а перебування особи в її лавах не є достатньою підставою для переслідування.

Схожі статті
Монетизуй свій талант з OnPress.info ДІЗНАТИСЯ БІЛЬШЕ
  1. Юджин Ти :

    Твари и гниды нацистские. Классно вас ссука красная армия отпизде…… да.