90-літня корінна гуцулка-націоналістка підкорила соцмережі. Ось що вона загадала на свій день народження (відео)

Марія Василівна Кравчук, що живе під найвищою у Верховині горою Пушкар, не лише героїня книжечки Геннадія Шкляра “На семи вітрах свіча” – вона героїня нашої української історії. Цій красивій душею і тілом, нещодавно виповнилось 90 років. Жінка є живим свідком того, як дорого коштує українська свобода і якою ціною далася нам наша держава.

Марія Василівна є символом відданості і вірності: чоловікові, синам, Україні, про патріотизм до якої вона говорить не фразами з мудрих книжок, а життям своїм і своєю душею. У ній приваблює все: вроджена чи набута інтелігентність, уміння спілкуватися з різними людьми, навіть тембр голосу, і найголовніше – очі: проникливі і глибокі, з-під темних брів, і водночас – обіймаючі все любов’ю…

Марія Василівна розповіла про нелегке, але все-таки щасливе, життя.

 – Ну, що розповідати?.. Я – корінна гуцулка, українка. Мої предки – горяни.

   Народилася 27 листопада 1926 року. В батьків, Василя і Марії Зуб’юків, я була єдиною дочкою. Вони дуже хотіли, щоби я ходила до школи. Коли закінчила шість класів польської школи у Жаб’ю, у 1939 році, розпочалася Російсько-Польська війна. У сьомий і восьмий клас я вже ходила, як прийшли совіти. При німцях українська організація відкрила школу, в якій здобували середню освіту ті, хто закінчив шостий, сьомий… клас. Там навчалася я кілька місяців, то було так похапцем зроблено, щоб всі отримали середню освіту.

   А після були повстанські часи. Коли організувалася радянська влада, мені випав льос бути секретарем сільської ради. На той час я вже була задіяна у підпільній організації ОУН, керівництво якої мені сказало, що може й варто піти на цю посаду, бо можна дещо бачити, чути… Але потім вирішили мене все-таки забрати у підпілля, бо в сільській раді я довго не протримаюся – все одно хтось виявить. І ось одного ранку, коли я на роботу в сільську раду не пішла, батьки, за порадою членів нашої підпільної організації – щоб їх не чіпали, пішли в НКВД і сказали, що вночі мене забрали бандерівці за те, що я працювала у сільській раді.

   Мама дуже сильно плакала за мною. Хоч би то було правда, що мене забрали бандерівці, чи хоч пішла добровільно – мамі було дуже важко, адже я пішла в невідоме. Це було восени 1944 року, здається 7 листопада.

   Дали мені підрайон. Я була підрайоновою організаційною провідницею. Бистрець, Дземброня, Зелене, Шибене – це був мій терен. Там підпільна діяльність була організована ще до мене. Кожна станична мала дівчат, яких змогла організувати, – було багато всіх. Були й жіночки молоденькі, котрі ще не мали дітей. Мене познайомили зі станичними і ми почали працювати. Праця наша яка була? Станичні на моє прохання, чи то наказ був, збирали людей і ми приходили, розказували: навіщо це все, чому ми це робимо…? Також дівчата, коли проходили партизани: чи рій, чи чета, чи сотня – серед них були поранені, дівчата їх доглядали, чергували біля них, стояли на стійках – отак далеко від того місця, де ранені лежать, ходили і дивилися, чи не насувається облава совєтська. Ходили по хатах, люди із задоволенням давали вовну, яку дівчата пряли, в’язали рукавички для хлопців, носки, чи, як у нас кажуть, капчури; люди давали також полотно, з якого дівчата шили для хлопців білизну. Кожна станична командувала своїми дівчатами і мені подавала звіт, що зроблено. Адже повинен був бути запас. Коли через наш терен, чи через село Бистрець чи Дземброня… проходила група повстанців, рій, чи чета, чи, навіть, часом сотня відпочивала, повинні були бути хати, здебільшого високо в горах, хоча ці села й так розташовані в горах, в яких була підготовлена вода, ванна (ванни були дерев’яні і точно такої ж величини, як сучасні), щоб партизани могли помитися, переодягтися – в запасі завжди були калісони, сорочки, поміняти порвані рукавички. А після дівчата порвані рукавиці розплітали, розпорошували те все і перев’язували. Отже це все повинно було бути у кожному селі, у кожної станичної. На кожне село була одна станична, бо села невеликі були. Так діяла жіноча сітка, а була й чоловіча сітка, в якій здебільшого були задіяні старші чоловіки, котрі залишилися вдома. Вони робили цебри, ванни. Люди давали також сало, буженицю. Станичні все це зносили в одну хату, сало перетоплювали і виливали в бербениці, а потім кіньми носили туди, куди вже скаже старший районовий…

   – А хто був старшим районовим?

   – То були тільки псевдо. Нічийого імені я не знала, знала тільки псевдо. Наприклад, моє псевдо було “Буря”.

   – А чому вам дали таке псевдо?

   – Не знаю, чому так вирішили, що я мала бути “Буря”. Може, тому що чорна та ще й похмура?.. (Сміється). Станичні теж мали псевдо і всі ті дівчата, котрі були членами ОУН. Якщо якийсь наказ приходив, чи я давала наказ станичним і кур’єрки несли, то було написано псевдо – від кого і кому, щоб у випадку чого – не дізналися… Хоч після уже все знали – така була у них розвідка. Вони навіть вникали у довіру членів нашої організації. То ж були вишколені розвідники совєтські! Було всього… (зітхає).

   Ну, що далі? Оце так і велося. Нарешті навесні 1945 року, коли вже війна закінчилася, всі сили дали сюди, на заспокоєння руху опору, на знищення підпільної організації і взагалі УПА… Хоча надіялися, що Америка і Англія підуть далі на Совєтський Союз, що вони усі спільно цей Союз розіб’ють, але вийшло зовсім не так. Вийшло так, що разом уже довойовували і… – ця історія вже відома всім.

   Щоб не гинули даром повстанці – могли здаватися, завершувати свою боротьбу, але в душі, звісно, щоб жили Україною. Не продавати нікого і нічого…, хоч вони й так уже все знали.

   І вже почали здаватися… сотні. Три рої – це чета, три чети – це сотня. Сотня налічувала до 150 осіб. Підпільники не здавалися, ні районові, ні вище керівництво: одні – повтікали, одні – пострілялися, щоб не здатися, одних половили і вони одержали розстріл або великий строк. А я перед тим заслабла на тиф. Мабуть, хтось сказав, де я лежу, і мене забрали. Тоді вже ходили не совіти, а стрибки – ті самі, які були повстанцями: їх організували, довірили їм зброю і – ходіть, ловіть своїх!

   – То це стрибки прийшли за вами?

   Прийшли і забрали. Я лежала в одній хаті під Кринтою. У ту хату, що була далеко в горах, серед лісу, я заповзла, коли вже не могла триматися на ногах. Була височезна температура. При цій хворобі взагалі мало хто виживав.

   Командиром стрибків був наш, із Ровеньки, Мітька його називали. Раніше, ще з-за Польщі, він разом з моїм батьком дараби сплавляли Черемошем, були напарниками, і великими товаришами. Ще тоді цей Мітька (а на той час у нас мало хто знав про комуністів чи цікавився, що робиться в Росії) був із комуністами в союзі, чи то в нього в генах щось таке було, що він і в Бога не вірив…, і був геть інший, ніж усі люди. Він дуже хвалив Росію і комуністів, казав, що там, за Києвом, дуже добре живуть люди, а Польща така-сяка. А люди наші здебільшого були неписьменні, нічого не читали, і не знали, що там, навпаки, з голоду мруть люди. Хоча Польща, звичайно, теж була не мама, а мачуха; але до голоду людей не доводили. Мій тато ніколи йому нічого не перечив, але прийде додому і каже нам з мамою: “Такий безбожник, про Росію завжди торанить, каже, що там так добре…”. А коли прийшли перші совіти, коли Польщу розбили і поділилися з німцями: німці забрали польські землі, а українські – віддали совітам. Комуністи тепер всяке кажуть, але ж вони теж були з німцями, вели з ними всякі переговори, ділили з ними Україну разом, так що…

   Отже, цей Мітька був командиром стрибків, які були повстанцями, патріотами, але, щоби не попадати в тюрму, здалися і ловили наших людей. Правда, вони нікого не стріляли, бо як НКВД-исти і солдати совєтські по горах облави робили, то були дуже жорстокими: убивали, стріляли. Коли повстанці почали здаватися, то Мітька знав, що я жива і знав, що я там роблю. Одного дня вдосвіта, лиш почало світати, вони прийшли до тієї хати, де я лежала хвора. Господиня глянула у вікно – і в плач: “Стрибки тут!”. А в мене температура, перед очима якісь мухи літають, і навіть страшно не було. Забігає цей Мітька, і аж руки розвів: “Буря” є!!!”. Почав лаятися, чимось стукнув об стіну над моєю головою, кричить: “Вставай!”. А я кліпаю очима і навіть не розумію, що з мене хочуть. Він витягнув з кишені градусник і дав господині, щоб поміряла мені температуру. Коли вийняли градусник, Мітька подивився і каже: “Сорок два!”. Це чомусь я запам’ятала дуже добре. Жінка допомогла мені одягтися, взяли мене попід руки, бо ноги не служили, і звели, прямо таки стягнули, з тої гори. А в селі вже були мої дівчата, яких поарештували, вони, бідні, так дивляться на мене. Нас усіх повели в одну хату над рікою, де був їхній штаб, коли вони прийшли робити облави. Мене поставили на ліжко, я лежу: байдужа, ні страху, ні жалю, в голові каламутиться, і тільки пити хочеться, пити… І дівчинка домашня весь час мені то розводу носить, то води, і майже таки заливає, бо в мене руки трусяться, не можу тримати…

   Наступного дня приїхали з району пропагандисти, газетярі. Беруть у дівчат інтерв’ю, чому ніби вони відмовляються від своєї діяльності. А я кажу дівчатам (ще живуть свідки і можуть це підтвердити): ви все складайте на мене, кажіть, що я вас заставляла, грозила вам зброєю, бо мені вже й так все одно, мені пощади не буде. Дівчат, правда, нічого й не питали, а подали все так, наче вони по-мирному від своєї діяльності відмовляються і засуджують це все. За таким самим сценарієм все відбувалося й в інших селах на моєму терені. А всі молоді дівчата з цих сіл були якщо не симпатиками, то таки членами ОУН.

   Тоді нас усіх на підводах повезли у райцентр. Один зі стрибків – Яцковський з Устерік, котрий згодом одружився з Параскою з Ровеньки, притримував мені голову, як ми їхали на підводі. Бо то страшний біль був у голові, віз тарабанить… і від болю я приходила до пам’яті і весь час просила пити. Коли підвода зупиниться, він побіжить до найближчої від дороги хати і принесе мені у склянці розводу.

   …А Мітька, правда, коли ще там, у селі я лежала, каже мені: “Марі! Ти мене чуєш? Ти мене розумієш?” Я кажу: “Розумію”. А він тоді якось з криком так і наказовим тоном: “Шоб ти казала, шо ти написала заяву до мене, шо ти здаєшся. Бо як ти скажеш, шо ми тебе забрали, тебе будуть судити!”. Я це запам’ятала, та й думаю: “Може, й справді, ще не засудять”. Коли ми приїхали у Жаб’є, для дівчат ще зробили танці. А дівчата – молодці: жодна з них нічого ні на кого “не накапала”. А мене, хвору, з НКВД, де допитували мене лежачи, повезли у лікарню, бо сказали, що зі мною нема що говорити, бо самі розумієте, як я виглядала. Там лежало багато арештованих хлопців, яких охороняли озброєні, щоб не повтікали. Нарешті я вже добре прийшла до пам’яті – нас гарно медсестри доглядали, давали уколи. Там, і крім арештованих, було дуже багато людей – всі хворіли на тиф і страшно помирали. До речі, і мій батько тоді помер на тиф у п’ятдесятичотирирічному віці.

   – А ваші батьки знали, що ви у лікарні?

   – Як тільки ми приїхали у Жаб’є, дружина Мітьки прибігла аж до нас додому і каже: “Вашу Марічку привезли!”. Мабуть, Мітька їй розказав. І мама відразу ж прийшла до мене і в плач, адже не знає, що зі мною буде: чи помру від тифу, чи засудять?

   Слідчий приходив до мене ще й у лікарню і, коли мені стало ліпше, мене виписують, на моє здивування, додому. Цього я аж ніяк не сподівалася. Через три чи через чотири дні мене викликають знову в НКВД: там ніяк не могли зрозуміти, як мені, секретарю сільської ради, довірили такі обов’язки в ОУН. Хоча, здебільшого вони вже все знали і мені розказували про все те, що знаю я.

   Потім мене почали запрошувати різні організації, які діяли тоді у Жаб’ю, на роботу. І я вирішила піти працювати касиром на лісопильний завод, який знаходився там, де тепер районний лісгосп, щоб подалі від центру. Адже за мною почалася гонитва, звісно, що вони так не упустять: ми тобі пробачили, так що, давай, на нас працюй.

   Я у комсомол не хотіла вступати – уже це було занотовано. Потім перед якимись виборами чи що прийшли до нас на роботу агітатори, зібрали весь колектив і мені треба було про Сталіна сказати, а я відмовилася навідріз. Коли мене арештували, то все це мені вичитували.

   Отже мене почали все частіше, по два-три рази на тиждень викликати у МГБ після роботи. Я дуже переживала за маму, не могла їй переказати, чому запізнююся з роботи… Ну таке тяжке життя було, така каламоція! Викликають мене, змушують бути їхнім агентом, слухати хто що говорить… Хоч вони добре знали, що я цього не зроблю. Але мучили до послідку оцими викликами і допитами. Так що я вже навіть подумала: “Ліпше би вже арештували і дали вже, шо дали, бо у такій душемоталовці не можливо жити”.

   Пригадую, одного вечора сиджу у хаті на припічку і так мені тяжко на душі. Я кажу мамі: “Завтра мене, мабуть, знову будуть викликати у МГБ, щоб ви не переживали”. Такій молодій дівчині хіба від любові може бути так тяжко на душі, як мені бувало, а не від політичних справ.

   А ще я писала нашим дівчатам листи, яких арештували, коли я ще була у підпіллі. Я підбадьорювала дівчат, щоб вони вірили, що наше не пропало!.. А ті всі листи верталися у наше МГБ, адже там була цензура, а я, наївна, про це навіть не здогадувалася. І коли набрався стосик тих листів, мене й арештували. Перед тим ще викликав мене начальник МГБ і почав перебирати ті листи переді мною і каже: “Это ты писала?”. Я дивлюся і думаю: “Аж тепер мені крапка” і кажу: “Я”. Він бере такий дуже патріотичний і каже: “Читай!”. А мені й так вже все одно і думаю: не покажу, що я тебе боюся! Взяла листа і читаю, наче з трибуни, з таким акцентом. А він підбігає – його заділо, що я не дрижу, не плачу – і як дасть мені по шиї, то мені аж свічки засвітилися в очах! Це був єдиний раз. Не буду хвалитися, що мене били, катували. І через кілька днів після того ціла група озброєних МГБ-істів прийшли на лісозавод, зробили обшук на роботі, на щастя, не знайшли літератури, яку я там переховувала (те приміщення, до речі, стоїть ще й досі), тоді зробили обшук вдома: перевернули все і в хаті, і в стайні…

   Ведуть мене, мама кричить, плаче, а я знизу, доки видно було нашу хату, кричу: “Мамо, не плачте, я завтра повернуся!”, хоч і знаю, що так не буде. Зустрілися ми з мамою, яку через два роки після мене, у 1949, теж забрали і вивезли на Урал, більше, ніж через десять літ.

   …Мене кинули у підвал на Набережній і знову були допити, що я про кого можу сказати із тих, що вели підпільну боротьбу. А я кажу: “Ви й так уже все знаєте”. Якась я від природи була така, що страху, особливо за себе, не мала зовсім. Нарешті настав кінець цим слідствам і мене повезли в Коломию, там зачитали вирок – десять років таборів, тоді повезли в Київ, а звідти – у Ленінград, тоді – у Вологду, і аж тоді – в Ухту. Там, у тайзі, ми працювали на лісоповалі і в сільському господарстві: цілими днями носили дерев’яними відрами фекалії з ям і підливали величезні лани капусти, так що у деяких дівчат руки повитягувалися з ключиць. Хоч які були голодні, та їсти не могли. Спали лише дві години на добу. Та найважче було терпіти блатняжок, які разом з нами жили у таборі і знущалися над нами, політичними в’язнями, а табірне начальство цього наче не помічало. Мусіли самі оборонятися, як тільки могли.

   Через два чи через три роки прийшов наказ відділити політичних від блатняжок і нас повезли у Воркуту. Нам здавалося, що ми в інший світ народилися, здавалося, що ми на волю потрапили, не зважаючи на те, що був суворий табірний режим: дозволялося лише дві посилки і два листи на рік. Правда, робочий день нам тоді зменшили – ми вже працювали лише десять годин. У Воркуті, де довгі полярні ночі, ми лупали замерзлу землю (було по два метри мерзлоти, а тоді синя і тягуча, як гума, глина) – будували залізну дорогу, тягали рейки, шпали, копали траншеї та ями глибочезні, в які забивали сваї під будинки. Але там було привітне ставлення один до одного, дружня підтримка і жодного грубого слова – були усі свої і всі за одне.

   – Ваш чоловік був теж політичним в’язнем?

   – По суті – так, хоча в нього була трохи інша історія. Засудили його на п’ятнадцять років.

   – Ви були разом з ним в одному таборі?

   – Та де! То були окремо жіночі і чоловічі табори. Хоча ми знаходили різні способи таємного спілкування через записки і листи. Почалася хрущовська відлига і у вихідні нас по черзі пускали у звільнення. Коли ми познайомилися,  Андрій уже був на вільному поселенні і працював на шахті, неподалік від нашого табору. А я ще довгих два роки мусіла бути за колючим дротом.

   І ось нарешті настав довгоочікуваний день, коли я вийшла на волю. Андрій стрічав мене з маленьким букетиком блідих північних квітів. Невдовзі ми одружилися. Коли більш-менш влаштували свій побут, написали прохання, щоби дозволили моїй мамі переїхати з Уралу до нас у Воркуту. Бо п’ять років мені ще не можна було їхати додому. Я закінчила курси дозиметристів і працювала разом з Андрієм на шахті – заміряла рівень загазованості штреків. У нас народилися два сини – Ігорчик і Богданчик. Андрій мав великий талант до музики – який інструмент візьме до рук, на такому і грає. Вечорами ми любили співати українських і гуцульських пісень, яких я його навчила. Щастю нашому, здавалося, не було меж. Та воно тривало недовго – всього лише три роки. Андрій отримав у груди смертельний удар вагонетки, що зійшла з колії. Мені теж хотілося померти, але думка про моїх хлопчиків повертала мене до життя. Ігоркові було два роки і чотири місяці, а Богданчикові – всього лише десять місяців, як їхнього батька не стало. Через рік ми з мамою і дітьми переїхали у рідне Андрієве село Бистрик, що на Житомирщині, аби бути поближче до його могили. Там ми купили хату, там хлопці росли, вчилися. Чоловікова родина: і свекруха, і брати, дуже прихильно ставилася до нас. Я там почувалася, як серед своєї родини.

   – А коли ви повернулися назад у Верховину?

   – У 1992 році. Слава Богу, до того часу дожила і моя мама, померла на дев’яностому році, через чотири роки після того, як повернулася додому. До речі, хлопці дуже хотіли, щоб ми переїхали у Верховину, бо вони обидва навчалися і одружилися у Чернівцях.

   Нашу землю розібрали люди, так що ледве вдалося повернути оцей клаптик, де я тепер живу, хати не було, ні стайні – усе до підвалин розтягли. Добре кажуть, що “не так тії воріженьки, як добрії люди…”. Лук’яненко вмішувався, щоби дали нам колишнього свого. Яка неправда: вороги забрали все, а свої не віддають. Я чула по радіо, що коли закінчився режим комуністичний у Румунії, то влада розшукувала людей, яких колись скривдили і забрали у них землю, і надсилала чи то в Америку, чи куди вже там вони виїхали, запит: чи вони вернуться? А якщо ні – то що робити з їхньою землею?

   Мені здається, що я би в житті не взяла ані клаптика чужої землі, тим більше знаючи, що з неї вигнали людей під дулом пістолета. Але, слава Богу, що хоч цей шматочок дали і що ми тут побудувалися.

   – Дивлячись на нашу Україну з висоти прожитого і пережитого, що би хотіли сказати?

   – Українцям не вистачає патріотизму. Хліба є вдосталь; одягу – уже навіть не знають у що одягатися; грошей на пиятику теж вистачає у всіх, бо якби були голодні, то думали би, де шматок хліба роздобути; матами уже завоняли всі вулиці. Я не вірю, коли хтось каже, що живе погано. Усім живеться значно ліпше, ніж було з-за Польщі, і з-за Союзу.

   А що стосується політики, то ще не перевелося на те, щоб було інакше. Але я вірю, що молодь, бо ж не всі п’ють і матюкаються, яка народилася у незалежній Україні, коли стане тридцятирічною візьме все у свої руки. А оце всяке, як казали у таборі: “сбор блатных и шайка нищих”, пропитане уже отим комунізмом і Радянським Союзом. А якби при владі були ті, хто працював з-за Союзу до темної ночі на полі, а потім ще думав, як тих буряків накрасти, щоб діти могли завтра вранці, як вона піде знову на поле, натерти тих буряків гусям і курям, бо інакше не проживуть, а щоб не зловили, що ти крадеш буряки – мусіли ховатися від мотоциклістів, які об’їжджали поля серед ночі… (я знаю їхнє життя, бо я там жила, хоч і не робила в колгоспі)… падають між ті буряки і лежать, поки перевіряючі на мотоциклах не проїдуть. То якби ці люди були при владі, то вони би цінували Україну, цінували би нашу державу. А ті, що жили тоді добре, вони живуть і тепер добре, та ще й кажуть, що їм не добре. Оця суміш, наша нація так перемішалася при совітах, і є найбільшою нашою бідою, і це тягне нашу Україну у пропасть. Але я вірю, що ті всі хробаки, які точать Україну, пробачте мені, повиздихують. А молодь наша свідома, це я бачу по тих, що приходять до церкви.