Бій під аплодисменти: історія про неймовірну перемогу, божевільний паротяг і невмирущу славу
Історія 26 Квітня 2020 13:31Марина Сейлор

Бій під аплодисменти: історія про неймовірну перемогу, божевільний паротяг і невмирущу славу

Пізно ввечері 14 квітня 1920 року у просту сільську хату на Півдні України, де тимчасово жив командувач армії УНР Михайло Омелянович-Павленко, завітало четверо.

Один за одним до садиби заходили командир Запорізької дивізії Андрій Гулий-Гуленко, командир Волинської дивізії Наум Никонів, командир Київської дивізії Юрій Тютюнник та начальник штабу Армії УНР Першого зимового походу Андрій Долуд.

Армія просувалася з південних відрогів Придніпровської височини, від станції Долинської до міста Вознесенськ. Ночами на високих козацьких могилах чатували вартові, аби решта війська, що четверту добу рухалася скорим маршем крутими балками, могла перепочити.

Не мали воїни спокою і на Великдень 10 квітня, хоча командування й намагалося улаштувати свято та перепочинок для бійців, провівши їх углиб досить тихого трикутника Устинівка - Долинська - Новий Буг. Однак і там тривали зіткнення із більшовиками, навколо району перебування українського війська, у якого стало вже зовсім скрутно зі зброєю і набоями, скупчувалися більшовицькі сили, а напередодні Великодня, 9 квітня, на станцію Кривий Ріг з півдня додатково прибуло 1500 озброєних до зубів червоних матросів.

Втім, не за спокоєм вирушали військові УНР у п'ятимісячний рейд тилами Червоної та Денікінської армій, які тероризували й обкрадали місцеве населення. Їм було життєво важливо показати присутність української військової сили на українській таки землі. А відтак ніхто не нарікав.

Завдяки місцевому населенню, яке палко підтримувало свою армію, що тепер діяла фактично, як партизанське військо, бійці не мерзли і не голодували. Але українці не могли добре озброїти своїх армійців.

У цих умовах українське військове командування вирішило брати Вознесенськ, який, окрім іншого, був таким собі локальним військовим центром більшовиків, де вони зберігали достатню кількість зброї та набоїв, а також мали гарматну базу.

Відтак на нічній нараді в хаті Омеляновича-Павленка питання необхідності наступу на місто не підіймалося (це рішення було прийнято ще декілька днів тому, просто на полі бою) - вирішувалося, лише, як саме та коли проводити атаку.

Тут думки командирів розділилися. Отаман Гулий-Гуленко, сподіваючись застати більшовиків зненацька, пропонував не гаяти часу і розпочинати акцію просто зранку. Тютюнник і Долуд навпаки пропонували витратити прийдешній день на підготовку і розвідку. Інформації дійсно було небагато, а району більшість військовиків не знали, тому вирішили зупинитися на останній пропозиції.

Розподіливши роботу й план бою між усіма дивізіями, виділили все ж південну - Запорізьку, як найсильнішу. Вона мала атакувати більшовиків зі сходу та південного сходу, перервати залізничне сполучення із Одесою, захопити залізничний міст й засоби переправи. До складу дивізії входили три кінних полки - до 500 шабель, 4 гармати і піші курені, які, однак, були вже абсолютно неозброєними. На випадок потреби Запорожцям на допомогу мав підійти кінний Мазепинський полк та Волинська дивізія, яка також мала забезпечити операцію армії під Вознесенськом з півночі, заздалегідь взявши залізничну станцію Трикрати, переправивши через Буг біля Олександрівки й Костянтинівки свою розвідку й не допустивши підходу з Новоукраїнки ворожих бронепотягів і панцерників.

Київська дивізія мала тримати під Вознесенськом праву бойову ділянку. Зранку 16 квітня вона мала атакувати північно-східну частину міста й захопити залізничний двірець.

Питання щодо можливої невдачі не розглядалося - військо мало перейти на через Південний Буг, адже червоні переслідували його вже зі всіх боків.

Власне, наступного дня цей план виконувався без особливих перебоїв. Військові зібрали необхідну інформацію, і вже о 18:00 Волинці вирушили до станції Трикрати, яка вже за дві години була ними взята разом із технічними засобами зв’язку.

У той час у Вознесенську відбувався комуністичний з’їзд. За декілька днів до того комуністи вимагали від селян відправити своїх делегатів, однак далі закликів справа не пішла. Подекуди дійшло навіть до бійки з агітаторами. У цих умовах посиленою обороною міста керував червоний генерал Урсов. Дізнавшись про наступ українського війська, всі члени комуністичного з’їзду були закликані до зброї. Втім, також очевидці свідчили про те, що частина більшовиків Вознесенська була на той час задіяна у придушенні селянського повстання неподалік.

Головна сила більшовиків була добре озброєною, червона залога міста складалася із декількох тисяч піхоти, ескадрону кавалерії, кількох гармат і потужного восьмигарматного бронепотяга.

16 квітня, як тільки почало світати, командарм Омелянович-Павленко зачув раптову гарматну стрілянину, характерну для стрільби з бронепотяга, потім чимдалі густіше застукали кулемети у бік Київців. Від колон Запорожців доносилися рушничні постріли.

Густий, як рядно, туман оповивав північно-східну частину Вознесенська. Звідти доносилися гарматні постріли.

Командарм відіслав розвідників із свого конвою, аби ті дізналися, що відбувається праворуч, у величезній балці, де було помічено рух обозів. Повідомлення, яке ті принесли, було невтішним: то відходили обози Київців.

Близько сьомої години ранку надійшло повідомлення, датоване 3:00 від отамана Гулого-Гуленка. Спроба його кінноти нічним нападом захопити місто провалилася. Війська отамана готувалися до загальної атаки.

Тяжкі думки обсіли командарма. Намагаючись приховати свої переживання від конвою Омелянович-Павленко мимоволі почав комбінувати нові плани.

Зненацька зі своєї позиції він разом із козаками з конвою побачив більшовицький бронепотяг, який із божевільною швидкістю дременув від станції до залізничного мосту. Військові подумали, що принаймні за мостом він зупиниться. Однак бронепотяг мчав усе далі і далі, доки не зник з поля зору.

Омелянович-Павленко разом із конвоєм висунувся до основних частин українського війська.

Та вже за декілька хвилин їм зустрівся перший вісник - кіннотник частини генерала Алмазова.

- Наші у Вознесенському, броневик утік, - швидко кинув він, не зупиняючись.

Чимдалі, тим більше вершників зустрічалося командарму. Всі вони поспішали за возами для захопленої зброї, гармат та набоїв. Виявилося, за ці декілька годин українські армійці сотворили справжнє військове диво.

Як з’ясувалося згодом, вночі Київцям вдалося підійти просто за декілька сотень метрів до станції, але їх помітив ворог і почав накривати щільним кулеметним вогнем. Окрім того по українським позиціям працював ворожий бронепотяг.

Командир одного з куренів підполковник Сухоручко, який воював за Вознесенськ ще 1918 року, наказав бійцям окопуватися. На світанку більшовики почали артилерійський обстріл українських позицій.

Тим часом з південного сходу підійшли Запорожці. Їх кіннота була принаймні озброєна шаблями. Попереду йшла піхота, забачивши яку, ворог відкрив вогонь. Запорожці розпочали організований відступ, відтягуючи більшовиків у поле. Червоні кинулися навздогін, розуміючи, що відстрілюватися українцям немає чим. Однак тут їх зустріли похідні гармати полковника Алмазова. За наказом отамана Гулого-Гуленка, з флангів атаку розпочала кіннота полковника Долуда, рубаючи ворога шаблями.

У цей час піхотинці почали голосно плескати в долоні, аплодувати, імітуючи постріли й сіючи паніку у лавах червоноармійців.

Висунувши одну свою гармату з останніми набоями наперед Алмазівці відкрили влучний вогонь по залізничному мосту.

Київці кинулися до бою у сторону депо, яке невдовзі вже було ними взяте разом із ще теплими від пострілів вкопаними гарматами.

Ворожий бронепотяг покидав станцію, однак він міг будь-якої миті повернутися і наробити чимало біди. Тут таки підполковник Сухоручко, який їхав верхи на коні, побачив інший потяг, що рухався неподалік. Він крикнув машиністу, аби той зупинився, та той його не послухав. Тоді підполковник вигукнув своє прізвище, яке залізничникам було добре відоме з часу подій 1918 року. Машиніст зупинився й залишив потяг, і навздогін бронепотягу, що утікав, українці надіслали так званий “божевільний” паротяг (тобто без керманича). Тож можна було бути певними, що восьмигарматний бронепотяг не повернеться.

У той час, як залізничники повискакували зі станції, вітаючи українське військо, більшовики, що не очікували такого стрімкого розвитку подій, кинулися навтьоки.

Полковник Ткачук у своїй розвідці з приводу бою у Вознесенську так резюмував його наслідки:

“Бій був дуже впертий, на полі залишилося порубаних шаблями 648 комуністів [з них вбитими близько 250, інші поранені - прим. G.K.]; з нашого боку було вбито тільки двох козаків та поранено п’ятьох. Нашій армії досталося тут 18 легких та 8 гірних гармат, 12 мітральєз, 2 важкі гармати, 2 мільйони рушничних та 32 тисячі гарматних набоїв, 5 тисяч рушниць, 48 кулеметів, 4 ешелони різного військового майна і 4 тисячі фір большевицького обозу.

Захоплення Вознесенського нашим військом забезпечило його набоями та іншими військовими припасами. Воно підняло настрій та самовпевнення серед нашого потомленого козацтва й налякало ворога. Значення його настільки велике, що цілком можна погодитися з одним із учасників бою під Вознесенським, який пише: “Цей бій створив невмирущу славу нашому українському козацтву”.

Під прикриттям Волинців, які останніми покидали лівий берег Південного Бугу, армія перейшла річку із здобутою у бою зброєю в руках.


Мені чомусь не захотілося переривати оповідь світлинами. Здебільшого через те, що усі вони дуже спокійні: просто на полі бою тоді ніхто світлин не робив. Тому докладу їх тут, як додатковий матеріал.

Учасники Першого зимового походу. Старшини конвою Михайла Омеляновича-Павленка.

Михайло Омелянович-Павленко

Джерело: https://peaceinukraine.livejournal.com/4937359.html

Схожі статті
Монетизуй свій талант з OnPress.info ДІЗНАТИСЯ БІЛЬШЕ