«Большевицькі банди виколювали очі на портретах Шевченка»

Переглядів: 273
«Большевицькі банди виколювали очі на портретах Шевченка» В мережі, Україна
Запоріжжя звільняли галичани



«З усіх кутків міста йшли групами чи просто валили валом тисячі українців. Усі учасники маніфестації вважали себе українцями і своє українство підкреслювали жовто-блакитними стрічками», – описує недільний мітинг у квітні 1918 року в місті Олександрівськ – тепер Запоріжжя, місцевий житель Гаврило Гордієнко.

Люди вітають встановлення влади Української Центральної Ради. Збирають допомогу для армії. Стоять у чергах, щоб заплатити податки Києву, а не Петрограду.

«Активно обговорювали нову владу. Висловлювали позитивне наставлення. Були задоволені, що податки лишаться в Україні, а не відішлють кудись далеко», – згадує Гордієнко.

Люди мають із чим порівнювати – перед тим містом понад два місяці володіли більшовики. Казали про них так: «Керує голота. Цивільна та військова влада належать воєнному комісару, при якому перебуває якась частина війська. Але головне ЧеКа – воєнно-поліційна установа».

Чекісти розстрілювали усіх інакомислячих. У лютому 1918-го заборонили діяльність церкви й панахиду за Тарасом Шевченком.

«В очах совєтської влади Шевченко був таким самим «контрою», як і Грушевський, – згадує Гаврило Гордієнко. – Большевицькі банди виколювали очі на портретах Тараса Григоровича. Самі портрети дерли, топтали».

Автор: фото з приватної колекції Романа Акбаша
Південний залізничний вокзал міста Олександрівськ – тепер станція ”Запоріжжя-1”. 13 квітня 1918-го Українські січові стрільці відбили його у більшовиків. Через два дні місто повністю перейшло під контроль українських та австрійських військ
Південний залізничний вокзал міста Олександрівськ – тепер станція ”Запоріжжя-1”. 13 квітня 1918-го Українські січові стрільці відбили його у більшовиків. Через два дні місто повністю перейшло під контроль українських та австрійських військ

Після укладання Берестейського миру між УНР, Німеччиною і Австро-Угорщиною у лютому 1918 року на українські землі вирушають війська цих країн. Мають допомогти армії УНР звільнитися від більшовиків. Взамін хочуть отримати продовольство.

У квітні 1918-го до Олександрівська підходять частини Українських січових стрільців – формування українців Галичини у складі армії Австро-Угорщини. Під бій церковних дзвонів займають село Біленьке, тепер Запорізький район. Їх зустрічають місцеві жителі й загін козаків. Розповідають, що серед більшовиків у місті безлад, їх можна легко вигнати.

Сотник січових стрільців Осип Микитка вирішує атакувати Олександрівськ одним куренем – 350 вояків. Йому допомагають майже 30 козаків із Біленького. Дістаються міста на пароплавах. Висаджуються на берег за 3 км від Південного залізничного вокзалу – тепер «Запоріжжя-1».

Ввечері козаки підходять до станційних будинків, вибивають більшовицькі відділи та їхній транспорт. Втрачають одного стрільця. Його ховають біля Біленького. На похорон сходяться всі селяни. Місцевий хор під керівництвом учителя співає «Заповіт» Шевченка.

«Як ми довідалися пізніше, коли зайняли Олександрівськ, большевики на станції втратили 300, а в лісі 50 вбитих і стільки ж ранених», – пише ад’ютант УСС Петро Франко.

Більшовики отримують підкріплення і бронепотяг. Стрільці залишають вокзал, повертаються до річки, пливуть назад до Біленького.

«Ворог помітив, що перед собою має лише кілька сотень. Почав рівночасно протинаступ на цілому боєвому відтинку. Німці знали про атаку стрільців і повинні були її піддержати, – писав у книжці «Історія лєґіону Українських січових срільців» сотник Осип Думін. – Та чомусь не рушились. Мовчала і їхня артилерія, хоч німецька ­команда обіцяла підмогти стрілецькій гарматним вогнем».

Союзники українців чекали прибуття інших австрійських і німецьких частин.

«6 тисяч піхоти, одна легка батарея і два літаки атакували місто, – пише сотник армії УНР Борис Монкевич про наступ австрійських частин на Запоріжжя. – Вони здивувалися, коли замість німців зустріли тут українське військо, про існування якого не знали. Це були запорожці. Вони не менше здивувалися, коли довідалися, що прибувше австрійське військо – це Українські січові стрільці під командою архікнязя Вільгельма. Спочатку ставилися до запорожців з недовір’ям. Коли переконалися, що українська армія існує і це її відділи, то так зраділи, що всім відділом прийшли вітатися на вокзал».

Раніше від союзників, 16 квітня, до Запоріжжя входить кримська група армії УНР полковника Петра Болбочана. Їх називали «запорожцями» – від запорізького корпусу, який складав основу армії. Були ще 1-й кінний полк ім. Костя Гордієнка, інженерний курінь, кінно-гірський гарматний дивізіон, три польові й одна гаубична батарея, автоброньований дивізіон і два бронепотяги – понад 5 тис. бійців.

Вони прямують із Харкова до Криму. Мають таємний наказ військового міністра УНР полковника Олександра Жуковського – зайняти півострів першими за німців та австрійців, захопити Чорноморський флот у Севастополі й поставити союзників перед фактом.

Автор: Віртуальний музей УНР – muzejunr.io.ua
Архікнязь Вільгельм фон Габсбург (1895–1948). У березні 1918 року став командиром австрійської ”Групи архікнязя Вільгельма”, до якої належав курінь Українських січових стрільців. Він був прихильним до українців, відстоював окремішність їхньої частини. Тому стрільці називали його Василем Вишиваним. Протягом квітня-червня 1918-го перебував у Запоріжжі й очолював залогу австрійських військ. Потім був переведений зі своїми частинами до Єлисаветграда – тепер Кропивницький
Архікнязь Вільгельм фон Габсбург (1895–1948). У березні 1918 року став командиром австрійської ”Групи архікнязя Вільгельма”, до якої належав курінь Українських січових стрільців. Він був прихильним до українців, відстоював окремішність їхньої частини. Тому стрільці називали його Василем Вишиваним. Протягом квітня-червня 1918-го перебував у Запоріжжі й очолював залогу австрійських військ. Потім був переведений зі своїми частинами до Єлисаветграда – тепер Кропивницький

Болбочан не затримується в Запоріжжі. Всі знають, куди йде далі. Деякі місцеві й січові стрільці просять узяти з собою. Через це австрійці називають їх дезертирами та збираються покарати. «Болбочанівці» залишають їх у себе – пояснюють козацьким звичаєм «Запоріжжя своїх не видає».

Конфлікт залагоджує архікнязь Вільгельм – австрійський ерцгерцог династії Габсбургів, українофіл, який за свої погляди отримав ім’я Василь Вишиваний. Очолює австрійську групу свого імені, до складу якої входить і легіон Українських січових стрільців.

Після відходу кримської групи в Олександрівську залишаються січові стрільці, кілька невеликих австрійських технічних відділів і одна сотня 2-го Запорізького полку під командуванням сотника Гемпеля. Він стає комендантом міста.

Місцеві жителі формують самокатну сотню. Її основу становлять 14 велосипедистів. Записуються майже 150 юнаків з учительської семінарії, чоловічої гімназії та навколишніх сіл.

«Люди почали приносити нам кулемети, які були поховані по горищах, – згадує вояк Гаврило Гордієнко. – У нас зібралися 14 «максимів», «кольтів» і «шассі». Наносили й ручної зброї, рушниць різних систем, різної якости та різної придатности».

У Олександрівську стрільці починають викладати курси українознавства для залізничників, збирають книжки й облаштовують бібліотеку «Просвіти». Пишуть до місцевих українських газет. Вечорами їхній оркестр грає в міському парку на танцмайданчику. Люди з навколиш­ніх сіл запрошують до себе для організації читалень, освітніх гуртків і театральних труп.

Автор: фото з приватної колекції Святослава Липовецького
Вільгельм Габсбурґ (праворуч) і греко-католицький митрополит Андрей Шептицький, 1910 рік
Вільгельм Габсбурґ (праворуч) і греко-католицький митрополит Андрей Шептицький, 1910 рік

19 876 українців проживали в Олександрівську, нині Запоріжжя, у травні 1917 року. Це – 33,97% загальної чисельності населення міста. Росіян було 17 161–29,33%, євреїв 11 538–19,72%, поляків 3294–5,63%. Решта – німці, латиші, білоруси, серби, литовці, хорвати.

«Територія давнього Запорожжя має несподівано свідоме українське населення. Я говорив з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута (тепер село Приморське Василівського району Запорізької області. – Країна), і переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них і старина. Багато хто оповідає, що його дід чи прадід був на Січі. Кожний гордиться цим, що він із вольного козацького роду», –

писав командир австрійської групи Вільгельм фон Габсбург – Василь Вишиваний (1895–1948) у книжці «Мемуари полковника УСС»

Люди ретельно дотримуються всіх запорізьких традицій

«Одні за другими проходили ряди військ, відбиваючи ногами такт музики. Сонце вилискувало на багнетах піхоти, тихий вітрець шелестів прапорцями на списах запоріжської кінноти, басували коні й тяжко гуркотіла артилерія», – писав у книжці «Слідами новітніх Запорожців» сотник армії Української Народної Республіки Борис Монкевич про парад 16 квітня 1918 року в Олександрівську, зараз Запоріжжя.

На прохання міської управи кримська група армії УНР проводить спільний із січовими стрільцями парад. Підопічними командують полковник Петро Болбочан та архікнязь Вільгельм фон Габсбург, відомий як Василь Вишиваний.

«Я із хоробрими легіонерами на Запоріжжі, тут так чудово, – писав архікнязь у листі до митрополита Андрея Шептицького у Львів. – Тут люди дійсно впевнені в собі – справжні українці. Досить ретельно дотримуються всіх запорізьких традицій, я щасливий тут знаходиться».

УСС заходять у місто з півдня, а кримська група – з півночі. Попереду церковні процесії й представники міста. Більша колона, яку веде полковник Болбочан – оркестр, піші вояки, кіннота, гарматний полк і бронеавтомобілі.

«На зустріч запоріжцям вийшов полк УСС, духовенство в ризах із хрестами і хоругвами, а за ними кількадесятитисячний натовп народу, – писав Борис Монкевич. – Йшли побачити те легендарне військо, що ніби Богом, карою небесною було послане на червоних катів, за кривди великі, за море сліз, що вилилися осиротілими матерями, жінками й дітьми невинними».

Відбувається урочисте шикування й спільний парад.

«Так дійшли ми до площі Свободи, перед Народним домом, – згадував січовий стрілець Мирон Заклинський. – Музика замовкла. Стрільці й запоріжці почали уставлятись у дві лави. Площу Свободи облягла зацікавлена публіка. Серединою поміж обома відділами похожали команданти запоріжців і стрілецького легіону. Коли оба відділи уставилися, пролунала команда сотника Микитки: «Курінь – позір! – Курінь – вліво глянь!» – Сотки стрілецьких очей вдивилися в енергійне, виразисте обличчя запорізького полковника, що йому здавав звіт наш комендант».

Полковник Болбочан привітав братів-галичан, які допомагають наддніпрянцям у визвольній боротьбі. Потім вигукнув: «Слава січовикам!» Запорожці підхопили заклик свого командира й тричі вигукнули: «Слава! «Архикнязь Вільгельм поцілувався з полковником Болбочаном, – згадував Монкевич, – а січові стрільці й запоріжці клялися самі собі й один другому навічну згоду в боротьбі за державність українську».

«Oркестр болбочанівців заграв наш народний і державний гімни «Вже воскресла Україна», – описував урочистості Заклинський. – При перших тонах запорізький хоружий схилив жовто-блакитний прапор. Старшини обох відділів немов закам’яніли в нерухомій поставі, долоня – при шапці. З пієтизмом і опієм в очах слухали всі святочної, величної музики».

Курінний ад’ютант УСС син письменника Івана Франка Петро розповідає про січове стрілецтво та його участь у війні. Починається спільний обід.

Сучасні історики вважають, що тоді в Запоріжжі відбувся перший парад української соборності. Це було майже за рік до Акту Злуки ЗУНР і УНР.

Джерело: https://gazeta.ua/articles/history-journal/_bolshevicki-bandi-vikolyuvali-ochi-na-portretah-sevchenka/831134

Комментировать

  Подписаться  
Уведомление о