Чернігівський засновник Кубанського козацтва
Політика 22 Лютого 6:09Mikel

Чернігівський засновник Кубанського козацтва

На заклик 1787р. князя Григорія Потьомкіна до колишніх січовиків сформувати вірне імператриці козацьке військо, одним із перших відгукнувся Захар Чепіга, козацький старшина, родом з Чернігівщини, з села Борки, зі старовинного козацького старшинського роду Кулішів («Чепіга» - козацьке прізвисько, під яким увійшов в історію).
З'явився на Січі 1750р.. А 1775 року, під час зруйнування Січі, Захар Чепіга («батько Харко», як називали його козаки) - вже полковник Протовчанської паланки, перебував з козаками паланки поза її межами. Кремезний козарлюга, великої фізичної сили з вдачею характерника, бо володів військовим «везінням», котре не раз вражало козаків, в бою він здійснював такі подвиги і поводився так, нібито був завороженим від кулі і шаблі.
Вважають, що засновниками «вірного» запорозького козацтва, перейменованого згодом на Чорноморське, були Сидір Білий та Антон Головатий. Але разом із перначем Потьомкін вручив саме полковникові Чепізі ще й грамоту, яка давала йому право набору власного полку козаків. І поки Головатий та Білий їздили на Дунай агітувати тамтешніх козаків, щоб переходили на службу до російської імператриці, та й взагалі, перебиралися поближче до Дніпра, Чепіга подався на Південний Буг, у місця, де на той час уже зібралося чимало колишніх запорожців, а також селян, що повтікали з поміщицьких маєтків. І незабаром, справді, навербував там цілий полк. Відомо також, що поблизу Дністра Чепіга зустрічався зі старшинами, котрі репрезентували Задунайське козацтво, і переконував їх повернутися в Україну, щоб служити Російській імперії. У Прогноях Сидір Білий збирав тих, хто прибув без коней і взагалі, звик воювати в пішому строю. А неподалік Чепіга збирав козацьких кіннотників. Згодом він і залишився командувати корпусом козацької кінноти, тоді, як Білий командував піхотою, а Головатий - флотилією і морськими піхотинцями.
В 1787р. було сформоване Чорноморське військо під орудою кошового отамана Сидора Білого. Після його загибелі в морській битві під Очаковом, чорноморці обрали кошовим отаманом Захарія Чепігу, і в цьому званні він був затверджений головнокомандуючим армією генерал-фельдмаршалом Потьомкіним-Таврійським.
1787р. бої з турками розгорілися поблизу фортеці Кінбурн, на Кінбурнській косі і в прилеглих степах, де прийняв бойове хрещення кавалерійський корпус полковника Чепіги.
В червні 1788 року, коли загинув Сидір Білий, на отамана гукнули Захара Чепігу. Головним його суперником був Антон Головатий, але козаки віддали перевагу досвідченому й відважному командирові кіннотників.


Поразка на виборах не загнала Головатого в опозицію. Чепіга й Головатий шанували звичай: кіш козацький обрав - така його воля. Знаючи про великий досвід Головатого у командуванні флотилією, Чепіга залишив за ним усі бойові човни, а ще - підпорядкував корпус піхотинців, якими командував Сидір Білий. Цим він розширив повноваження Головатого й зробив його, по суті, наказним отаманом (у Чорноморському війську, що трималося російського табелю про ранги, титулу «наказний» не існувало).
Чепізі довелося залагоджувати ще серйознішій конфлікт: між козаками і російськими військами: російські інтенданти, які мали забезпечувати українських козаків так само, як і російських солдатів, не робили цього. Кошовий мусив одбути кілька дуже неприємних розмов з цього приводу з російським командуванням.
В битві за Очаків З.Чепіга прославився як офіцер, кошовий отаман, як воїн. Займаючи позиції з боку Хаджибея (сучасної Одеси), напередодні штурму він пішов у розвідку сам, а повернувся з двома полоненими! Ці «язики» й дали змогу краще спланувати всю Очаківську операцію…
Під час штурму Очакова по-геройському билися козаки - і кінні, й піші, і ті, що під проводом Головатого штурмували фортецю з моря. З.Чепіга здійснив подвиги, завдяки яким за ним закріпилася слава характерника, безстрашного розвідника і... диверсанта. Щоб здолати опір очаківського гарнізону, Чепіга 7 листопада 1788 року, з кількома козаками-добровольцями пробирається в Хаджибей і спалює продовольчі склади. А за кілька днів до того, пробравшись в Очаків, він спалює склад з обмундируванням. Отож в особі 3. Чепіги українське козацьке військо мало досвідченого диверсанта.
За хоробрість та особливі заслуги козаків перед імперією, Катерина II подарувала Війську Чорноморському землі між Бугом та Дністром, Кінбурнську косу з лиманами та озерами. Чепіга утворив кілька паланок, кожна з яких мала виставляти для бойового походу полк. Називалися вони за місцем розташування: Кінбурнська, Таманська, Березанська, Подністровська. Ставка кошового отамана перебувала у селі Слободзеї (поблизу Тирасполя, Молдова).
Одначе, побоюючись, що ці землі заселять українці, які, звичайно ж, почнуть відроджувати своє козацтво, та ще й захочуть мати незалежну українську державу, Катерина II видала Указ: усьому Чорноморському козацтву переселитися на Кубань! Це приголомшило Чепігу й козаків: козаки, по суті, самі відбили у турків цю землю, стільки голів за неї поклали та стільки крові пролили, а тепер їх звідси виганяють!
Сподіваючись врегулювати цей конфлікт, Чепіга відрядив до Петербурга досвідченого дипломата - Антона Головатого. Але той повернувся ні з чим. Проте князь Потьомкін мудро розсудив, що коней на переправі не міняють, тому залишив при владі і Чепігу, й Головатого.
Перед переселенням на Кубань, козакам-чорноморцям довелося ще воювати на Дунаї. Вони наступали на Ізмаїл з боку річки і їм першим випало пройти через усі укріплення, захопити узбережні батареї й увірватися на вулиці міста. Чепіга й цього разу показав чудеса хоробрості, за які князь Потьомкін нагородив його Георгіївським хрестом II ступеня (класу). Здобувши Ізмаїл, козацький корпус Чепіги першим переправився через Дунай і в битві під турецьким містом Бабадагом розгромив спільні турецько-татарські війська. Допомагав в цьому і полк донських козаків. Після цього чорноморці з'єдналися з військами генерала Рєпніна, і, разом з його драгунами та пішими полками, влаштували туркам побоїще під містом Мачин.
При здобутті Суворовим Ізмаїла Чепіга вів на фортецю другу штурмову колону. Діючи потім в авангарді військ генерала Кутузова, Чепіга 5 липня 1791р. розбив передовий турецький загін і ханську засаду на Бабадазькій дорозі, взяв гармати, обоз і кілька прапорів. Здобувши Бабадаг, козаки Чепіги здійснили рейд, вибиваючи турків з околиць міста і навколишніх сіл: захопивши на околицях, склади, здобули для війська великі запаси хліба, захопили турецький табір та вісім гармат. Під час цієї операції Чепізі довелося долати опір 23-тисячного корпусу ворога.
Талант полководця та особисту хоробрість З.Чепіги засвідчують високі нагороди в цієї війні: два ордени Святого Побєдоносця, орден Св. Володимира 3 ст. та Золотий Ізмаїльський хрест.
Очолюючи предків кубанських козаків-чорноморців, Чепіга здійснив немало подвигів, що засвідчує «Довідкова книжка Імператорської Головної квартири».
Хоча Головатий не зумів, та, здається, й не прагнув, переконати імператрицю, що українських козаків слід залишити на їхніх предковічних землях, все ж Чепіга зустрів його в Слободзеї мало не як переможця. Адже після переселення на Кубань, його кіш не розформовується, а залишається окремим військом зі своїми клейнодами, своїм командуванням, судом. Тобто зберігалася певна козацька автономія, майже така ж, якою користувалося й військо Донське. Разом із грамотою про це, Головатий привіз для Чепіги подарунок імператриці - коштовну шаблю з оздобленим самоцвітами руків'ям.
Козаки-чорноморці й справді могли не дуже журитися. Вони знали, що свого часу Тамань належала їхнім предкам - київським русичам, отож, по суті, вони поверталися на свої рідні землі і саме про це говорили своїм рубакам кошовий Чепіга та полковник і суддя Головатий.
Відводив кошовий воїнство разом з родинами поетапно: спочатку спорядив флотилію з п'ятдесяти човнів, на яких морем переправив на Кубань 4 тисячі козаків полковника Сави Білого. Далі вирядив піший полк із обозом, під командою полковника Кордовського. Після вирушив на Кубань сам з двотисячним полком, в обозі якого була й похідна церква (щоб не залишати її в Слободзеї).

Чепіга на Кубані улаштував ставку на березі річки Єї 23 жовтня 1792 року. Цю дату й слід вважати датою фактичного заснування Кубанського козацтва. А ми, українці, повинні пам'ятаати, що воно засноване на землі, яка теж належала нашим предкам.
Крім військових підрозділів, Антон Головатий перевіз 25 козацьких поселень. (з тих часів дійшло кілька пісень, героями яких є Чепіга та Головатий). На Кубані Чепіга попрацював і як адміністратор. Він особисто визначав місця поселень, станиць, розподіляв землі за паланками (їх тут було сорок). Дбав про забезпечення козаків деревиною та розбудову козацької столиці - Катеринодара. Якщо на Запорізькій Січі одружений козак був явищем рідкісним - та й то він селився десь подалі від Січі,- то на Кубані, навпаки, кошовий та його старшина заохочували козаків до створення сімей. Бо тільки так і можна було розбудувати козацький край та подбати про нащадків. Адже не будеш вічно поповнювати військо переселенцями з України!
Старанням Чепіги, Кубань набула особливого юридичного статусу, згідно з яким проголошувалося, що поміщикові, судовій владі: «з Кубані видачі немає», тобто жодна людина не могла бути виданою, якщо вже вона отримала паспорт і була зарахована до кубанського козацького стану. Саме перспектива розпочати нове життя, не боюючись покарання за минуле, приваблювала на Кубань тисячі й тисячі переселенців. Сприяли цьому й листи, які Захар Чепіга передавав з гінцями, розсилав поштою по українських губерніях, розхвалюючи життя на Кубані... «Харко листи розсилає, на Кубань-річку зазиває» - як співалося в одній із пісень. Статус недоторканості закріплений був за кубанським козацтвом невипадково: зрештою, він відтворював статус козаків Запорозької Січі: «З Січі видачі немає».
Чепіга заснував місто Катеринодар: місце для кубанської козацької столиці посеред густого дубового лісу кошовий отаман обрав тому, що дуже вже сподобалася йому дивовижно смачна джерельна вода. І це Чепіга визначив просторовисько, на якому мала пролягти центральна вулиця під назвою «Красна» (красива тобто). Навесні 1793 року - запорожці звели фортецю з Святопокровською церквою. Обіч фортеці збудували сорок куренів для козаків (для гарнізону). Щоб мати згадку про рідні краї та свою військову славу, дзвони для церкви кубанці виплавили з мідних гармат та мортир, котрі здобули в битві за острів Березань. Переплавляли їх січові умільці в Херсоні, а до Тамані доставляли Дніпром та морем, а далі річкою Кубанню.
З днів заснування Кубанське військо мусило боротися з місцевим прикавказьким населенням, зокрема, адигейцями (адигами, яких росіяни називали «черкесами»). Це була вперта, кривава безкомпромісна боротьба за землю, за контроль над територією, за виживання, за саме існування козацтва як такого. І тут визначається цікава паралель. Тмутараканське князівство, територія котрого охоплювала Кубань, півострів Крим та значну частину північного Приазов'я і Причорномор'я, відоме з X століття (983 рік), відтоді, як великий князь київський Володимир Святославович наділив ним свого сина Мстислава. Мстислав у 1024 році приєднав Сіверщину, утворивши в такій спосіб могутнє державне формування, землі якого пролягали від сучасної білоруської Гомельщини до Кавказу. А 1793 року нащадки давніх русичив заклали столицю нової української автономії - Кубані і сусідами-ворогами українців-кубанців стали нащадки тих-таки гірських племен, з котрими доводилося воювати-торгувати за часів Тмутораканського князівства…
На Кубані, українці намагалися не ворогувати з адигейцями та іншими народами. Всіляко налагоджували з ними взаємини, допомагали, чим могли. Вони гаразд розуміли, що сусіди ці дісталися їм на віки, а віками воювати не можна, треба жити по-сусідському. Й впродовж перших восьми років, доки козаки обживали «свої землі» якихось значних збройних сутичок із сусідами не відбувалося.
Підкреслюючи цю особливість початкового етапу їх співіснування перші історики Кубані Ф. Щербина, П. Короленко та інші відзначають, що й адигейці теж прагнули якось уживатися з ними, навіть допомагали переселенцям продовольством, саджанцями, порадами. Оскільки між різними адигейськими племенами та їх сусідами відбувалися міжусобні сутички, викликані якимись давніми міжплемінними кривдами, то вийшло так, що Захару Чепізі, який не раз вступав у переговори з адигейськими князями, навіть довелося засновувати Гривенно-Черкеський курінь, переважну більшість якого складали покозачені адигейці.
Кубанські українці завжди відчували гострий брак жіноцтва, отож сваталися до адигейок. Про гостроту цієї проблеми свідчить, що російська влада змушена була в 1834 році провести в Україні спеціальний «дівочий набір», аби не залишати нежонатими цілий полк молодих кубанських козаків. Акція мала успіх, оскільки набирали кріпачок: позбутися кріпацтва і стати вільними козачками забажали понад 500 дівчат, які того ж року були переправлені на Кубань. Значна частина українського жіноцтва потрапляла сюди і під час інших переселень.
Мудра сусідська ідилія між українцями і черкесами проіснувала недовго: вже через вісім-дев'ять років на Кубані розгорілася справжня війна. Але причиною її стала не ворожість чи непримиренність адигейців та козаків, а колонізаторська політика Російської імперії, яка прагла витіснити горців з родючих низин у гори. Це призвело до того, що впродовж цілих десятиліть козакам-кубанцям доводилося жити у постійному страху перед черговим нападом горців. Та й адигейцям теж велося не легше.
З.Чепізі ще довелося повоювати з своїми козаками 1794р. у Польщі. За військові відзнаки генерал Чепіга був нагороджений орденом Св. Володимира 2 ст. і Великого Хреста, та отримав Золотий Польський Хрест".
Чепіга встиг сформувати корпус для походу на Каспій, проте вести його під Астрахань уже не наважився (не мав сили) і довірив це Антону Головатому.
Помер славетний воїн в Катеринодарі 8 січня 1797 року, на 71 році життя. Поховано його було в катеринодарській фортеці, під стінами соборної Свято-Троїцької січової церкви, з усім належним йому за званням та заслугами, військовим церемоніалом.
В 1901-1910 роках Військове міністерство Росії призначало для козацьких частин "вічних шефів". Поряд із Катериною II, Суворовим, Кутузовим, Потьомкіним, одним із козацьких шефів став український отаман Захар Чепіга: 26 серпня 1904 року його ім'я було присвоєне 1-му Катеринодарському полку Кубанського козацького війська.

Джерело: Facebook
Монетизуй свій талант з OnPress.info ДІЗНАТИСЯ БІЛЬШЕ