Чому українці вважають росіян своїми

Переглядів: 199
Чому українці вважають росіян своїми В мережі



ПРО ДЕКОЛОНІЗАЦІЙНИЙ ПОТЕНЦІЯЛ НАЗВ

 

Найновіше повідомлення про те, що Кремль присвоїв деяким частинам російських збройних сих «почесні» назви українських міст Львова, Житомира та Ніжина, є ще одним нагадуванням про те, що Росія веде війну з Україною на мовному фронті, на тому, де український уряд і широкий політикум надто часто опиняються по один бік з Владіміром Путіним.

 

 

Кожен акт називання чи, як кажуть мовознавці, номінації, є за визначенням актом присвоєння того, що слово називає. Це особливо стосується власних назв. Якщо населений пункт, скажімо, називають Вроцлав, то цим самим сиґналізують, свідомо чи ні, його польськість. Якщо ж той самий пункт називають Бреслау, то з польського він стає німецьким. Те ж можна сказати про инші пари топонімів (географічних назв): польський Пшемишль чи український Перемишль, український Ужгород чи мадярський Унґвар, кастілійський Сан-Себастьян чи баську Доностію, український Січеслав чи російський Днепропетровск і т.д. без кінця.

 

Історія має безліч свідчень того, як здобуті території загарбник відчужував від їхнього корінного населення й присвоював простим актом перейменування. Кожен школяр знає, як у Америці еспанці називали свої володіння Новою Еспанією (Nueva España), англійці свої – Новою Англією (New England), французи свої – Новою Францією (Nouvelle France). Імперську логіку символічного присвоєння чужих територій продовжує московське означення півдня України топонімом «Новоросія». Хоч часто індіянські назви земель, гір, озер чи річок перекочовували до мови колонізатора, вони, однак, подавалися вже як частина мовно привласненої чужої географії, яка більше не належала її корінним мешканцям.

 

Мова завжди була значно потужнішою зброєю підкорення, як армія, хоча б тому, що мовна окупація продовжується навіть після кінця окупації збройної, як про це наочно свідчать реалії сьогоднішньої «незалежної» України, чий культурно-інформаційний простір лишається окупованим росіянами. Сам факт цієї окупації ледве викличе сумніви навіть в упередженого спостерігача. Якщо ж такі виникнуть, то варто вийти на вулицю в Києві, Харкові, Одесі чи навіть у ще недавно на всі сто українському Львові, щоб пересвідчитися, яка мова тут панує. Було б дивно, якби після століть брутального винищення українців й українства Москвою справа сьогодні стояла якось инакше.

 

Проблема тут в тім, що самі українці не лише не чинять опору постійним практикам мовного присвоєння росіянами їхньої території, культури, самої тотожности, але беруть в них активну участь, часто всупереч своїй глибоко усвідомленій українськості. Це особливо цікаво спостерігати в царині власних назв. Протягом століть російськомовці послідовно зросійщували імена українців. Відтак з українця на ім’я Дмитро завжди робили «Дмитрия», з Миколи – «Николая», Олекси – «Алексея», Тимоша – «Тимофея», так само з Наталки – «Наталью», Катерини – «Екатерину», Тетяни – «Татьяну». «Перехрещуючи» українців на росіян, московська імперія йшла далі і представляла їх решті світу вже тільки й винятково як росіян з російськими ж іменами, транслітерованими на инші мови. Відтак привласнення номінаційне ставало крадіжкою й присвоєнням культури колонізованого, і українець Микола Гоголь для решти світу був винятково росіянином «Николем Гоголем» (Nikolai Gogol), так само Олександeр Довженко – росіянином «Александром Довженком» (Alexander Dovzhenko) і т.д.

 

Послідовне змосковщення назв людей (антропонімів), місцевостей (топонімів) чи водойм (гідронімів) (замість «Дніпро» «Днепр» й англ. Dniper, а не правильне Dnipro) російськомовці застосовують за малим винятком лише до українців і, можливо, біларусів. Чому? Тому що українці в московському світогляді – це росіяни, їхній «юго-западний» різновид, чи «один народ», якщо послуговуватися путінською ідеологемою. Тут росіянам тяжко відмовити в хоч імперській, але все ж послідовності.

 

Питання тут не до носіїв російської мови і смислів, а до українців, які начебто відкидають тезу про «один народ». Якщо українці й росіяни два ріжні народи, то чому ж за малими винятками вся українська преса, телебачення й радіо, ба навіть наукові і мовознавчі видання незмінно зукраїнізовують російські імена, пишучи Володимир Путін, а не як належало б «Владімір Путін», Олександр Пушкін, а не «Алєксандр Пушкін», Дмитро Медведєв, а не «Дмітрій Мєдвєдєв», Микита Михалков, а не «Нікіта Міхалков і т. д. без кінця і завжди, цим самим сигналізуючи що росіяни – це українці, адже вони мають українські імена. Називання росіян українськими іменами – це трактування чужого як свого. Таку мовну практику мотивує глибоко засвоєна українцями імперська фікція про те, що українці й росіяни – це таки «один народ».

 

Як не дивно, але цю чудесну роздвоєність (хтось сказав би – шизофренію) у мовній поведінці масово демонструють навіть українці із високим рівнем національної свідомости: мовознавці, політики, письменники, журналісти, громадські активісти, часто навіть борці за мовні права. Цікаво теж, що ідея відмежування від імперії на рівні власних імен і назв досі не знайшла підтримки навіть серед українських мовознавців, які, задавалося б, першими мали зрозуміти й відкинути цю токсичну тактику привласнення колонізатором колонізованого асимілювання першим останнього.

 

Для людини, цілком вільної від московських імперських смислів, називати Путіна Володимиром мало б бути так само абсурдно і кумедно, як називати американця Джорджа Буша  – Юрієм, англійця Пола Макартні – Павлом, французку Катрін Денев – Катериною, еспанця Педра Альмодовара – Петром, поляка Анджея Вайду – Андрієм і т. д. Мало б бути, але не є. Все якраз навпаки. Українці послідовно не перекладають англійських, німецьких, французьких і т. д. імен і в той спосіб визнають їхню окремішність, напр., William Shakespeare – це Вільям Шекспір, а не Василь Шекспір, Michele Placido – Мікеле Плачидо, а не Михайло Плачидо, Justin Timberlake – Джастин Тимберлейк, а не Устим Тимберлейк і т. д. Инакше кажучи, англійці, німці, італійці, французи – всі нації в українській мовній практиці зберігають свою національність на рівні антропоніміки (імени), всі, крім росіян. Їх українці навіть тепер продовжують українізувати і тим самим кажуть, що бачать їх українцями.

 

Українці вперто відмовляються використовувати легкий і логічний спосіб відмежування від колонізатора, означаючи його як чужинця, а не як українця. Мені заперечать, що так, мовляв, склалося, що це традиційна мовна практика, літературна норма. Так, це дійсно традиція, практика і норма, але це традиція, практика й норма глибоко колонізаторська за своєю логікою й цілями. Нав’язана українцям Москвою, вона ставить за мету асимілювати, розчинити українську тотожність в московській і як така має бути відкинута. Кожна російська вивіска в українському місті, кожна пельменная «Катюша» чи ресторан «Царское село» – це акт агресії й символічної окупації Росією української території. Українська мова – потужний чинник консолідації української політичної нації. Вона не менш потужний спосіб визволення, відмежування українців від росіян, що не бачать в них окремої нації, з власною історією, мовою, культурою й гідністю.

 

Українці без огляду на те, якою мовою вони можуть послугуватися в кожен конкретний момент, повинні послідовно і програмово користуватися власною ономастикою (назвами міст, річок, озер, людей і т. п.), а чужі, відповідно, маркувати як чужі. Так чинять всі инші вільні народи. За такою логікою деколонізації, слово радянський має скрізь бути заміненим на російський варваризм «совєтський» чи трохи легший для вимови «совітський», мовляв, означуване ним явище нав’язане нам іззовні. Щось подібне робили під совєтською окупацією поляки, відкидаючи комуністичний неологізм «radziecki» і вживаючи натомість варваризм «sowiecki».

 

Передбачаю, що дехто з істориків запротестує, мовляв, українці Брежнєв, Шелест, Підгорний, Щербицький, Кравчук, Кучма і мільйони инших дуже радо співпрацювали, комфортно почувалися і навіть пожинали для себе й своїх чад рясні плоди своєї колаборації з совєтською імперією. Так, це факт, як і фактом є те, що в умовах кожної без винятку чужоземної окупації сотні і тисячі окупованих активно співпрацюють чи мовчки потурають своєму гнобителеві. Мало кому спаде на думку використовувати цю сумну закономірність для морального виправдання зла, яким була і залишається кожна імперія й кожен колоніялізм.

 

За логікою деколонізації українці мали б вживати власні, а не московські топо-, гідро- чи антропоніми в кожній иншій мові, включно з російською, й казати «Ривне», а не Ровно, «Харкив», а не Харков, «Одеса», а не Одесса, «Днипро», а не Днепр і т. д. Такий вжиток вже подекуди практикується російськомовними вебресурсами в Україні, напр., obkom.net.ua

 

Лексичне маркування російських імен та назв як чужих, а не їхня українізація має бути новою літературною нормою деколонізованої України. Якщо Інститут української мови НАНУ, державна установа, що мала б вести перед у мовній деколонізації, продовжує пасти задніх й тихо потурати совєтській колонізаторській практиці, то цю норму належить вводити в живу мову рядовим мовцям.

 

За логікою деколонізації, мовний ландшафт українських міст має бути цілком звільнений від написів російською, цих свідчень символічної окупації нашої країни ворогом.

 

Звільнення від імперії, від її «цінностей», смислів і світогляду, шляхом радикального мовного відмежування є моральним імперативом для українців особливо тепер, коли таке звільнення не пов’язане з ризиком для свободи чи життя, як це було в умовах московської окупації до 1991 року.

 

 

03.07.2018

Джерело: https://zbruc.eu/node/81195

Комментировать

  Подписаться  
Уведомление о