КРИВАВИЙ БАЛАНС. СКІЛЬКИ ЗАГИНУЛО ПІД ЧАС ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО КОНФЛІКТУ?

Переглядів: 439
КРИВАВИЙ БАЛАНС. СКІЛЬКИ ЗАГИНУЛО ПІД ЧАС ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО КОНФЛІКТУ? В мережі, Україна

Під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.


Політизація жорстокого і трагічного українсько-польського збройного конфлікту 1940-х рр. набула в цьому році свого апогею.

На жаль, схоже, що в сучасній демократичній Польщі частина політиків і державних діячів чітко реалізовує план із конструювання класичної "індустрії геноциду" (з жертвами, катами, праведниками), яка покликана стати одним із наріжних каменів колективної історичної пам’яті поляків.

Вважаємо за потрібне поділитися своїми міркуваннями щодо того чим був українсько-польських конфлікт 1940-х рр., запропонувати низку думок, які можуть стати в пригоді під час формулювання синтетичного бачення проблеми з українського боку.

Осягнення подій українсько-польського протистояння періоду Другої світової війни та перших повоєнних років можливе, як писав свого часу Й.Ґ. Дройзен, можливе винятково після уміщення досліджуваних подій у широкий контекст [13, с. 42].

У нашому випадку йдеться про контекст історичних взаємин між двома народами, які сформувалися впродовж останніх шестиста років з особливим акцентом на формуванні стійких народних стереотипів і наголосом на подіях 1920—1939 рр.

"Це не була війна — це була чистка етнічна, щоб посунути поляків з територій, на яких вони жили. 100 тис. тут замордовано... українців під час тих подій загинуло лише 5 тис.", — заявив польський президент Анджей Дуда під час відвідин Луцька 8 липня 2018 року. Фото: korrespondent.net

Саме тоді західноукраїнські землі в межах міжвоєнної Польщі відігравали роль класичної внутрішньої колонії європейського типу (економічно відсталої, експлуатованої, з упослідженим автохтонним населенням і привілейованими колоністами — представниками панівного в метрополії етносу, державними планами цілковитої асиміляції аборигенів, їхньої можливої депортації тощо).

Друга світова війна, на тлі якої розгорілося криваве протистояння між українцями і поляками, була не лише ідеологічною, але й імперіалістичною війною.

У її ході одні країни намагалися відновити або створити власні імперії (із зовнішніми або внутрішніми колоніями), а інші — прагнули зберегти існуючий статус кво.

Протиборчі блоки поділялися на "великі" й "малі" імперіалістичні держави. Польща належала до малих імперіалістичних держав, яка стала жертвою великих імперіалістичних держав (нацистського Райху та комуністичного СРСР) і прагнула відновити свій довоєнний статус.

Польському уряду йшлося не просто про відновлення незалежності Польщі, а про відновлення її, як мінімум, у кордонах до вересня 1939 р. (а оптимально із включенням до складу повоєнної Польщі Східної Пруссії [6, с. 109]).

Хоча таке прагнення й перекреслювало ідеї Атлантичної хартії, у якій ішлося про боротьбу за те, аби всі народи отримали можливість відновлення самоврядування у випадку, якщо вони були позбавлені такого права насильницькими методами та права української, білоруської і литовської нації на самовизначення у власних етнографічних межах.

Його гарантували всім народам ще знамениті пункти Вудро Вільсона [2, С. 67-77].

Текст Атлантичної хартії, 14 серпня 1941 року 

Важливо розуміти, що польське цивільне населення в абсолютній більшості поділяло імперіалістичні (великодержавні) прагнення свого уряду й бажало залишатися панівним етносом навіть на тих землях, де складало абсолютну математичну меншість [10, с. 51; 17, арк. 30].

Український визвольний рух репрезентували в 1940-х рр. насамперед радикальні націоналістичні організації. Як і будь-який державницький рух народу, чиї землі були перетворені на внутрішні колонії (Росії, Польщі, Німеччини, Румунії, Угорщини), він вів антиколоніальну боротьбу.

Усі антиколоніальні війни, які мали місце в історії людства були надзвичайно жорстокими щодо тих осіб, яких вважали за колоністів (тобто за неавтохтонний елемент), бо саме наявність колоністів дозволяла метрополії претендувати на колоніальні землі, як на свої "історичні", "окультурені" і т. д.

Напруженість в українсько-польських стосунках у 1939—1942 рр. штучно стимулювалася третіми силами — СРСР і Німеччиною шляхом "маятникового" толерування представників одного або іншого етносу на різних територіях і в різних сферах діяльності.

Наприклад: українців в адміністрації та поліції на Закерзонні та на території західних областей УРСР в 1939—1941 рр.; поляків — в адміністрації на Волині та Поліссі від кінця 1941 р.; українців у допоміжній та охоронній поліції, поляків — у кримінальній поліції тощо[7, c. 388-394].

Перший спалах збройного конфлікту мав місце наприкінці 1942—на початку 1943 рр. на Холмщині і Грубешівщині як відверта німецька провокація.

Задля створення "расово чистої" германської колонії німецька адміністрація, залучаючи українських чиновників та поліцейських, здійснила масове виселення польських сіл.

На колишні польські оселі частково заселяли українських селян, що мали стати "живим щитом" для "арійського ядра" планованої колонії.

 Перелік українських діячів, загиблих від рук польських партизанів на Холмщині. З документа видно, що перші втрати українці понесли ще на в 1942 році. Джерело: Електронний архів українського визвольного руху

Польське підпілля, звинувачуючи українців у співпраці з нацистами в справі переселення поляків, вдалося до убивств українських адміністраторів і поліцейських, одночасно нападаючи на українських селян.

Важливим фактором для розгортання збройного протистояння на Волині в 1943 р. став перехід українського визвольного руху до фази загального повстання проти нацистської окупації.

Повстання розгорнулося в регіоні від весни 1943 р. і спричинило гострий конфлікт з німецькими силами безпеки та адміністрацією.

Остаточно зав’язали кривавий вузол конфлікту такі фактори:

- Активне залучення німцями польської поліції, добровольців і адміністраторів до боротьби з УПА;

- намагання польського підпілля руками німецької та польської (на німецькій службі) поліції і більшовицьких партизанів винищити відділи УПА та українське населення, яке їм симпатизувало;

- формування великих самооборонних польських баз як "випадових" плацдармів для атак на українські села;

- концентрації польських підпільників, радянських партизанів або польської поліції (а в майбутньому для здійснення реінтеграції українських земель у польську державу) [8, с. 70-77; 14, с. 59-69].

Командування УПА не бачило можливості домовитися з поляками про спільну боротьбу з німцями і червоними, але бажало забезпечити собі спокійний "тил" для майбутньої визвольної війни, передбачаючи можливу дезінтеграцію Німеччини та СРСР.

Відновлення незалежних України і Польщі, за його прогнозами, мало спричинити війну між ними за кордон (подібно, як це було в 1918 р.).

З цих причин, керівництво УПА розгортає антипольську акцію, як симетричну (але непропорційну) відповідь на дії польської поліції на німецькій службі та польських партизанів на радянській службі.

Листівка УПА від червня 1943 року, в якій пояснюються причини антипольських акцій:

"У мордованні і катуванні німцями українського населення беруть масову участь поляки.

Не маючи ніяких ворожих замірів супроти польського народу та бажаючи й йому здобути для себе Самостійну Національну Державу на своїй етнографічній території, ми мусимо, ствердити, що поляки, які замешкують в незначн ій меншості, [в] українських землях, зокрема на Волині та в Поліссі, ведуть злочинну протиукраїнську роботу.

Нехай знають про це всі, що лісові польські села й колонії є осередками й базами большовицької партизанки, яка ще діє на наших землях. Шлях пересування відділів большовицької партизанки з півночі на південь веде, за здобутими нами документами штабу большовицької партизанки, виключно через польські селі Саренщини, Костопільщини, Рівенщини та Здолбунівщини. Поляки по селах України є на службі імперіялізму большовицької Москви, зверненого в першу чергу проти Українського народу!

Поляки ж, осілі по містах України, забувши про свою честь і долю свого народу під німецьким чоботом, вислуговуються тому ж таки німецькому загарбникові. Вони чи то як так звані фольксдойчі спершу чи то тепер як добровольці – німецькі жандарми, поліцисти, або й просто як учасники німецьких розбійницько-грабіжницьких виправ по українських селах, пішли на службу імперіялізмові гітлерівської Німеччини і знову у боротьбу проти українського
народу".

Очевидно, що антипольська акція переростає в неконтрольовану селянську війну "за землю", "за віру", за рухоме і нерухоме майно. До неї підключаються звичайні кримінальні банди і ватаги дезертирів.

Наприклад, із німецької служби в березні—квітні 1943 р. дезертирувало до 5 тисяч українських поліцейських, і тільки 800-900 осіб з них тоді організовано перейшли до УПА.

Решта або розбрелись по домівках, приєдналися до червоних, бульбівців або формували різні "стихійні" боївки (разом із селянами загони "сокирників") для грабунку польських колоній і, яких лише до кінця 1943 р. вдалося частково поставити під контроль командування УПА [1, с. 110-111].

Від кінця літа 1943 р. польське підпілля, активно використовуючи німецьку і радянську допомогу, здійснює низку "відплатних акцій" проти українських сіл.

Масовість і жорстокість цих акцій нічим не відрізнялися від тих, які здійснювала польська поліція разом з німцями в квітні – червні 1943 р. і від тих, які розгорнули повстанці проти польського населення в липні — серпні 1943 р. [7, с. 396-418].

На територію Галичини конфлікт перекинувся наприкінці 1943 р. Щодо цього регіону існують чіткі інструкції керівників підпілля і місцевого командування УПА про порядок проведення антипольських акцій.

Він свідчить, що в них ішлося не про цілковите знищення польського населення, а про вимогу покинути українські етнічні землі (поширений тактичний прийом для всіх антиколоніальних рухів) й тільки у випадку відмови або опору дозволялося знищувати винятково мужчин, а решту — виганяти до Польщі [15, арк. 38; 16, арк. 44].

Пам'ятник 36 цивільним українцям, яких було вбито Армією Крайовою, с. Милошовичі Пустомитівський район Львівської області 

Баланс жертв — одна з найскладніших і найспекулятивніших тем. І в українській, і в польській історіографії дуже часто називаються абсолютно фантастичні цифри жертв, якими намагаються насамперед виставити власний народ у образі "сторони, що постраждала".

Очевидно, що в конкретному регіоні і в конкретний період часу більше страждала та сторона, яка була слабшою. Зокрема, на Холмщині і Грубешівщині від кінця 1942-го до середини 1944 р. українські втрати сягали очевидно 5—6 тисяч осіб убитими і до 20 тисяч біженцями.

Хоча окремі українські повідомлення того часу називають цифри українських втрат 8—10 тисяч чоловік убитими.

Надзвичайно складно визначити кількість жертв поляків на Волині. За радянськими оцінками, вони становили 20 тисяч убитими. За оцінками польського підпілля — 15 тисяч убитими [7, с. 424].

У 1944 р. керівництво польського руху Опору таким чином підвело "баланс" польської людності на Волині: за переписом 1931 р. була 351 тисяча поляків, в 1939—1941 рр. на схід СССР вивезено 50 тис. поляків з Волині, 2—3 тисячі в 1939—1941 рр. втекло за Буг до Генерального губернаторства, німці вивезли на роботи приблизно 75 тисяч, убили 1 тисячу, "кільканадцять" тисяч втекло за Буг, 15 тисяч — убили українці.

Тобто, "вибуло" 180 тисяч поляків, лишилося на момент приходу Червоної армії 170 тисяч[10, с. 223]. У сучасній польській літературі найчастіше фігурує цифра 70—100 тисяч убитих українцями на Волині поляків.

Але при цьому більш-менш обґрунтувати документами і свідченнями очевидців польським вченим вдається лише цифру в 25—31 тисячу вбитих, решта — "припущення" дослідників [19, с. 410-413].

Українські вчені, як правило, подають цифри польських жертв наближену до 35 тисяч, а українських — до 15 тисяч [12, с. 109-110]. Встановити кількість польських жертв на Волині складно ще й тому, що точно невідомо скільки ж було поляків у регіоні на початок війни.

Цифра в 351 тисячу поляків, за даним перепису 1931 р., якою користувалося польське підпілля, є, на нашу думку, деяким перебільшенням.

Реально, згідно з переписом 1931 р. на Волині мешкало 327 тисяч римо-католиків (якщо рахувати за віровизнанням) або 346 тисяч 600 польськомовних громадян (якщо оцінювати за мовою) [18, с. 139-140].

Підкреслимо, що цей перепис був не надто об’єктивним, бо він часто фіксував поляками українців, євреїв, німців. За підрахунками польського вченого Ґ.Грицюка, у 1931 р. на Волині реально мешкало близько 320 тисяч поляків, а в серпні 1939 р. — 349 тисяч [18, с. 161].

У 1939—1940 рр. з Волині до Генерального губернаторства переселилося 66 тисяч осіб. Хоча всі вони виїжджали як "німці", але реально німців на Волині до війни було всього 55 тисяч осіб. Тобто, під виглядом німців з СРСР тікали поляки й українці [18, с. 191].

Очевидно, що поляків втекло більше, бо українці тоді ще, в основному, позитивно сприймали радянську владу. Можна припустити, що під час виїзду німців разом з ними Волинь покинуло 8-10 тисяч поляків.

Більшовики депортували з Волині понад 63 тисячі людей на схід. Але з них тільки 28 тисяч були мешканцями краю до 1939 р., інші 35 тисяч — біженці з центральної Польщі (переважно євреї). З 28 тисяч депортованих поляки складали приблизно 20 тисяч.

Також у 1940—1941 рр. з території колишнього Волинського воєводства було призвано 70 тисяч юнаків до Червоної армії. Серед них поляки складали 10-11 тисяч чоловік [18, с. 194-196]. Тобто, на початок війни між Німеччиною і СРСР на Волині мало мешкати 308-311 тисяч поляків.

Радянська статистика показувала на початок 1941 р. лише 205 тисяч громадян польської національності, які жили на території колишнього Волинського воєводства [18, с. 197], що є очевидним заниженням навіть, якщо декілька тисяч полонізованих українців покинули свою "польщизну".

Зліва — поляки, вбиті під час нападу УПА. Справа — українці, вбиті партизанами польських Національних збройних сил

Мабуть, доволі коректними є дані німецької статистики за 1942 р., яка подає кількість поляків на Волині в 305 тисяч 741 особу [18, с. 272].

За роки німецької окупації, як підраховують польські дослідники, від рук нацистів загинуло майже 2 тисячі поляків Волині, 50 тисяч було вивезено на роботи до Німеччини, 55 тисяч втекло на етнічні польські землі, 5 тисяч загинуло в боротьбі з німцями у партизанських загонах [18, с. 271-283].

Мало залишитись 193-194 тисячі, лишилося 170, дефіцит — 23-24 тисячі чоловік. На нашу думку, саме в цьому проміжку слід шукати кількість польських жертв українсько-польського протистояння на Волині.

На сьогодні польські вчені встановили близько 20 тисяч імен поляків, які загинули на Волині від українських рук, тому цифра в 23-24 тисячі, очевидно, є найбільш коректною.

Українці на Волині, Поліссі й Берестейщині втратили від рук польського підпілля, польської поліції, що була на службі в німців, та поляків і червоних партизанів 10-12 тисяч чоловік убитими, з чого, на рахунку польської самооборони і АК 3-4 тисячі жертв.

На жаль, через те, що поляки на Волині, Поліссі й Берестейщині часто виступали проти українців разом з німецькими каральними частинами і загонами радянських партизанів, дуже складно "відсепарувати" жертви задані українцям безпосередньо поляками від жертв, які українці понесли від рук німців або радянських партизанів, але за польськими доносами чи з допомогою поляків.

Меморіал полякам, загиблим під час нападу УПА в липні 1943 року в с. Порицьк (нині Павлівка Іваничівського району Волинської області)

У Галичині, за даними польської статистики, на початок 1939 р. мешкало 1 млн. 473 тисячі поляків (майже 29%) [18, с. 131]. Впродовж вересня 1939 р. близько 40 тисяч галицьких поляків (за підрахунками польських учених) було вбито під час ведення бойових дій, емігрували, опинилися в німецькому полоні або виїхали з Галичини до німецької зони окупації.

Тобто, в підрадянській Галичині залишилось близько 1 млн. 430 тисяч поляків. Приблизно 65 тисяч поляків утекло з УРСР у 1939—1940 р. нелегально або легально (під виглядом німців-репатріантів чи на підставі того, що їхні родичі жили в Генеральному губернаторстві).

Близько 15 тисяч робітників-поляків з Галичини радянська влада "мобілізувала" в 1940—1941 рр. і відправила на Донбас. До 5 тисяч поляків було переселено на покинуті німецькі господарства у Бессарабії в 1940—1941 рр.

У 120 тисяч депортованих і вбитих оцінюють поляки свої втрати від "радянізації" Галичини в 1939—1941 рр. За цей же період близько 40 тисяч поляків із Галичини було мобілізовано до лав Червоної армії.

На початок німецько-радянської війни мало залишитися 1 млн. 185 тисяч поляків у Галичині, проте реально залишилося 1 млн. 97 тисяч осіб. Очевидно, приблизно 88 тисяч колишніх поляків у 1939—1941 рр. записалися "українцями".

Тобто, на 22 червня 1941 р. за підрахунками польських учених в українській Галичині мешкав 1 млн. 97 тисяч поляків [18, с. 162-186], хоча німецька статистика на грудень 1941 р. оцінювала кількість поляків у дистрикті Галичина цифрою близько 963 тисячі осіб [18, с. 205].

Президент України Петро Порошенко перед меморіалом мешканцям українського с. Сагринь, загиблим 10 березня 1944 року від рук Армії Крайової, 8 липня 2018 року

Важко сказати, де за шість місяців (від червня до грудня 1941 р.) "зникли" 134 тисячі людей, але, скоріш за все, частина з них, знов-таки, перенесли метрики із костелів до церков, ставши "українцями" або позаписувалися "фольксдойчами".

За роки німецької окупації 100 тисяч галицьких поляків було вивезено на примусові роботи до Німеччини, арештовано або убито німцями, 300 тисяч — втекло на Захід у першій половні 1944 р.

Утікали налякані антипольською акцією УПА і можливістю повернення в Галичину радянської влади.

На початок 1945 р. в Галичині мешкало 682 тисячі поляків, які готувалися до "репатріації на батьківщину".

Якщо взяти за коректну цифру 1 млн. 97 тисяч поляків на 22 червня 1941 р., то "дефіцит" поляків Галичини склав близько 415 тисяч осіб з яких, як ми вище вказали, 100 тисяч вивезли або вбили німці, а 300 тисяч, за даними польського підпілля, втекли самі [18, с. 255-257].

На "рахунок" українців лишається 15 тисяч польських жертв. Очевидно, що ця цифра найбільш коректна при визначенні кількості поляків, які загинули на території Галичини від рук українців.

            Бійці створеної під німецьким патронатом польської "самооборони" с. Пшебраже

Таким чином, під час українсько-польської локальної війни на території Холмщини, Грубешівщини, Берестейщини, Полісся, Волині й Галичини з кінця 1942 до кінця 1944 рр. українці втратили 13–16 тисяч осіб убитими (з яких близько 4 тисяч припадало на Холмщину, Грубешівщину і Підляшшя) й до 20 тисяч біженцями, поляки 38–39 тисяч осіб убитими й 355 тисяч біженцями.

Величезна різниця в кількості біженців пояснюється тим, що українці Забужжя не бажали покидати свої етнічні землі, вони не знали іншої Батьківщини.

Натомість поляки Західної України, попри всі агресивні заяви і розмови про польськість "Полудньово-всходніх кресуф", усвідомлювали, що їхня історична Батьківщина лежить на Заході, а тому, при нагоді, намагалися втекти до етнічної Польщі.

Також слід враховувати фактор "комунізму". Українці не хотіли втікати до ймовірної радянської зони окупації, а поляки (як і частина українців) намагалися покинути майбутню більшовицьку державу.

Чи можна характеризувати антипольську акцію УПА як геноцид польського народу "кресів"? На нашу думку, — ні. Оскільки однією з найважливіших рис геноциду є цілковите домінування знищувачів над знищуваним населенням.

Такого домінування не могли забезпечити підрозділи УПА, які не контролювали адміністративних центрів, залізниць, доріг, а також змушені були постійно вести бої з німецькими окупаційними силами і червоними партизанами.

Більше того, польське населення не тільки боронилося, а займало агресивну позицію щодо українських етнічних земель як території Польщі, проводило наступальні акції проти українських сіл, користувалося допомогою німецької адміністрації та радянських партизанів, а згодом і радянської адміністрації для боротьби з українським визвольним рухом.

Представники УПА та польського антикомуністичного підпілля "Воля і незалежність" ведуть переговори про перемир'я, 1945 рік

Також упродовж локальної українсько-польської війни мали місце переговори між українським і польським підпіллями, встановлювалися перемир’я тощо.

В історії невідомі випадки, коли між стороною, яка здійснює геноцид і населенням, проти якого здійснюється геноцид, ведуться переговори про перемир’я, про майбутній кордон, про спільні акції проти третіх сторін тощо.

Більше того, у світовій практиці антиколоніальні війни (які супроводжувалися вигнанням колишньої панівної нації з колоній) не розглядаються як геноцид.

Важко, скажімо, уявити формулювання "геноцид французького народу, здійснений алжирськими сепаратистами" або "геноцид бельгійців у Конго". Бо одразу ж виникає запитання, а що ті бельгійці чи французи робили в Африці?

Західноукраїнські землі впродовж тривалого часу розглядалися польськими державними утвореннями, польською елітою і польським населенням як простори для польської колонізації (така собі польська "Африка"), куди польський плуг несе добробут, а польська церква й культура — цивілізацію.

Це типова колоніальна риторика, яка після поразки в колоніальній війні, за влучним висловом професора Едварда Саїда, переростає в "стогін" про "знехтувану щедрість" (ми, мовляв, вас "окультурили", а ви повстали і вигнали нас) [9, с. 60].

На наш погляд, українсько-польський конфлікт був типовою антиколоніальною війною українців проти "малої" імперіалістичної держави, якою була міжвоєнна Польща і якою її хотіли відродити польські правлячі еліти та більшість польського населення сучасної Західної України.

А колоніальні війни та антиколоніальні повстання завжди вирізняються особливою жорстокістю та безкомпромісністю з обох боків.

Очевидно, що для сучасної української держави найбільш логічною було б трактування цих подій саме як визвольну антиколоніальну боротьбу, яка супроводжувалася військовими злочинами проти цивільного населення, котрі, попри всю їх жорстокість, не ставлять під сумнів сам визвольний характер діяльності українського націоналістичного підпілля та повстанської армії та мають відповідні аналоги у світовій історії.

Джерела та література:

  1. В’ятрович В. Друга українсько-польська війна. 1942 – 1947. – К., 2011.
  2. Гай-Нижник П. П. Політичні погляди Вудро Вільсона у допрезидентський період його життя та діяльності // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. – К., 2008. – Вип. 39.
  3. Ільюшин І. бойові дії ОУН і УПА на антипольському фронті // Організація українських націоналістів і українська повстанська армія. – К.: Наукова думка, 2005.
  4. Ісаєвич Я. Холмсько-Волинська трагедія, її передумови, перебіг, наслідки // Волинь і Холмщина 1938-1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади. / Голова редакційної ради Ярослав Ісаєвич. – Львів, 2003.
  5. Макар Ю. Українсько-польське протистояння на Холмщині: причини, характер, наслідки // Волинь і Холмщина 1938-1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади. / Голова редакційної ради Ярослав Ісаєвич. – Львів, 2003.
  6. Партач Ч. Українська проблема у політиці польського еміграційного уряду і польського підпілля в 1939 – 1945 рр. // Україна – Польща: важкі питання. – Т. 4. – Варшава: Тирса, 1999.
  7. Патриляк І. "Встань і борись! Слухай і вір …": українське націоналістичне підпілля та повстанський рух (1939 – 1960 рр.) . – Львів: Часопис, 2012.
  8. Патриляк І. Співпраця польського населення Волині з німецькою окупаційною адміністрацією як фактор в українсько-польському конфлікті // Волинська трагедія: через історію до порозуміння. Матеріали всеукраїнської наукової конференції, м. Луцьк, 19-20 червня 2013 р. – Луцьк, 2013. – С. 70-77;
  9. Саїд Е. Культура й імперіалізм. – К.: Критика, 2007.
  10. Сивіцький М. Історія польсько-українських конфліктів. У 3-х т. – К.: Видавництво імені Олени Теліги. – 2005. – Т. 2.
  11. Сивіцький М. Історія польсько-українських конфліктів. – У 3-х т .– К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2005. – Т. 3.
  12. Сорока Ю. Населення західноукраїнських земель: депортації, переселення, міграції (1939-1950-ті рр.). – К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2007.
  13. Топольський Є. Як ми пишемо і розуміємо історію. Таємниці історичної на рації. – К.: "К.І.С.", 2012.
  14. Трофимович В. Радянський Союз і українсько-польська війна // Волинська трагедія: через історію до порозуміння. Матеріали всеукраїнської наукової конференції, м. Луцьк, 19-20 червня 2013 р. – Луцьк, 2013.
  15. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, ф., 4620, оп., спр. 378.
  16. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, ф. 3836, оп. 1, спр. 14.
  17. Центральний державний архів громадських об’єднань України, ф. 57, оп. 4, спр. 47.
  18. Hryciuk G. Przemiany narodowościowe i ludnościowe w Galicji Wschodniej i na Wołyniu w latach 1931-1948. – Toruń, 2005.
  19. Motyka G. Ukraińska partyzantka. 1942-1960. – Warszawa, 2005.

Джерело: Історична правда

Комментировать

  Подписаться  
Уведомление о