На мою думку, в сьогоднішніх дискусіях про націоналізм в Україні, як у внутрішніх, так і за кордоном, ми й досі великою мірою маємо справу з цим успадкованим від совєтського дискурсу стереотипом націоналізму/українця. Будь-які вимоги чи спроби українців змінити успадкований після розпаду совєтської імперії мовний/культурний статус кво автоматично зараховуються до й засуджуються як вияви українського націоналізму. Що цікаво: відповідні заклики захистити й розширити права російської мови в Україні проявами націоналізму, як правило, не вважаються і визначаються зазвичай у термінах цілком ліберального «захисту прав мовних/національних меншин». Думаю, людям, хоч побіжно знайомим із теорією ідеологічної гегемонії Ернесто Лакло, як і мислячим людям загалом, цілком очевидно, що такі різні підходи до двох, по суті, ідентичних, хоч і протиставлених одна одній вимог у сфері культурної політики є ідеологією у її найчистішому вияві, де один із термінів, у нашому випадку «український націоналізм», сприймається як ідеологічно маркований, тоді як інший, а саме «націоналізм російський», подається як певний універсальний феномен, що артикулюється та стверджує свої права поза межами будь-яких «національних/націоналістичних партикулярностей». Правда ж у тому, що вимоги захисти й розширити права російської мови в Україні є не більш «природними» або «універсальними/ліберальними», аніж відповідні заклики до захисту й розширення сфери вжитку мови української. Тому, сказавши «а», потрібно сказати і «б». Або вони обоє є виявами націоналізму, або і ту, й іншу вимогу варто трактувати як цілком ліберальний заклик до захисту «культурних прав» відповідних спільнот.

Люди ліберальних поглядів мають усвідомлювати й те, що в тому мовному/культурному статусі кво, який Україна успадкувала від Совєтського союзу, також не було нічого «природного» чи «органічного». Він постав як результат десятиліть і навіть століть дискримінації та символічного, як і цілком реального масштабного насильства, які здійснювалися імперським центром по відношенню до його українських підданих. З окресленої вище «ліберальної перспективи», до якої так часто апелюють захисники прав російської мови, бажання значної частини громадян України, як де факто тривалий час дискримінованої більшості у межах УРСС, якось вплинути на та змінити цей успадкований після розпаду імперії статус кво є цілком виправданими і аж ніяк не свідчать про їхню прихильність до ідей праворадикалізму. По суті, за притомного підходу, ми мали б вести тут мову про певну політику «позитивної дискримінації», завдання якої – мінімізувати шкоду, завдану попередніми десятиліттями дискримінації негативної. Адже погодьтеся, якщо ми визнаємо, що Совєтський союз аж ніяк не був зразком ліберального суспільствах в усіх інших своїх проявах, то чому ми повинні вважати успадковану від нього мовну ситуацію та мовну політику (яка де факто була політикою жорсткої русифікації усіх без винятку народів, яким не пощастило проживати на його території) за певну «священну корову», з якою треба просто безапеляційно погодитися та змиритися.

Саме тому, на моє переконання, нам варто розділити у суспільних дискусіях питання такого ліберального «культурного націоналізму», який і справді тією чи іншою мірою притаманний значній частині громадян України, від питання праворадикалізму – ідеології ненависті, що пропагує «вищість української etc. нації» над іншими народам/соціальними групами й закликає або ж вдається до будь-яких актів насильства за національною/мовною і т. д. ознакою. На мою думку, ліберальним аналітикам варто трохи почистити свою оптику від совєтських стереотипів і з більшим розуміннями сприймати той факт, що українець, який, приміром, хоче дивитися телебачення українською мовою та відправляти своїх дітей до шкіл з українською мовою навчання, не конче є «кровожерливим націоналістом» з російських/імперських наративів. Що таке поняття як «нормальний українець/українка» все ж таки існує, і що прагнення такого українця/українки дивитися кіно та навчати своїх дітей рідною мовою є не більш і не менш націоналістичними, ніж, скажімо, відповідні прагнення поляків, французів чи німців, або й тих же росіян.

Допоки ми не проведемо таке розрізнення між «культурним ліберальним націоналізмом» як виявом національної ідентичності у розуміння Бенедикта Андерсона чи «банального націоналізму» у термінах Майкла Білліґа та праворадикалізмом як ідеологією насильства й ненависті до численних «національних інших», ми й надалі будемо приреченими змішувати у наших дискусіях мухи з котлетами. Відтак, кожного разу, коли якийсь «впливовий експерт» почне вкотре бити на сполох, застерігаючи весь світ про «піднесення націоналізму в сучасній Україні», запитайте себе, про що ж йому власне йдеться: про озброєні банди, що, вдаючись до масового насильства, тероризують (національні/етнічні/мовні/релігійні і т. д.) меншини, чи все ж таки про дуже помірковані спроби й досі часто на практиці дискримінованої україномовної частини громадян України забезпечити виживання та подальший розвиток своєї мови та культури у сучасній українській державі.

Павло Швед