Репортаж з Іловайська: як живе місто через три роки після трагедії

За даними військової прокуратури України, саме там уперше в бій вступили регулярні частини російських збройних сил. Точних утрат досі ніхто назвати не може. Військова прокуратура нарахувала 366 загиблих солдатів ЗСУ, 429 поранених та 300 полонених (з них 8 — досі в полоні). У той час як управління зв’язків з громадськістю ЗСУ називає інші цифри: загальні бойові втрати сил АТО під час боїв в районі Іловайська склали 437 осіб (192 загинули, 212 поранені, 25 зникли безвісти, 8 утримуються в заручниках).

Але ці дані не враховують утрати добровольчих батальйонів, нерозпізнані тіла бійців, похованих на цвинтарі в Дніпрі. Скільки загинуло бойовиків так званої «ДНР», і надто — російських «отпускніков» — навряд чи стане відомо в майбутньому.

Громадське публікує репортаж про життя Іловайська за три роки після трагедії, підготовлений спільно з виданням «Спектр».

За мірками густонаселеного Донбасу Іловайськ — настільки маленьке містечко, що його навіть немає в статистичних зведеннях самопроголошеної республіки. Він завжди був радше містом-супутником сусіднього стотисячного Харцизька. На січень 2015 року в Іловайську налічувалося близько 15 тисяч мешканців. Тут розташована одна з найбільших на теренах колишнього СРСР вузлова залізнична станція. Через неї курсували потяги з європейської частини країни в Сухумі, Адлер, Сочі, Батумі. Містечко називали «Воротами Кавказу».

Уся робота в місті так чи йнак була пов'язана із залізницею та її інфраструктурою. Донині Іловайськ отримує дивіденди від транзитного розташування: через місто пролягає «дорога життя» від прикордонного переходу «Успенка» з Росії до Донецька. Нею їдуть російські гумконвої.

Дорога — гордість містян. Заново прокладена траса, новенький іще чорний асфальт, ідеальна розмітка. Знак «Іловайськ» розфарбований у кольори прапора «ДНР», на узбіччі достигає алича — дерева зі стиглими жовтими плодами на кожному кроці.

На тлі посічених осколками парканів місцеві продають фрукти. Ціни демократичні — відро груш, дрібних персиків, великих слив чи яблук після жвавого і веселого торгу віддають по 100 рублів (приблизно 43 гривні), літровий слоїк чорної смородини — за 25.

Відра зі сливами стоять уздовж дороги, деінде поруч сидять продавчині, кілька відер стоять біля входу в невелику крамницю. Повз пролягає траса з Росії, уряди-годи хтось щось і купує...

Поруч будинок «від Росії» — зруйновані прямими потрапляннями будинки зводять наново — з «гуманітарних будівельних матеріалів» за кошти Москви. Якщо, звичайно, їхні господарі не виїхали в Росію або Україну. Це типові невеликі комфортабельні будиночки з умонтованими кухонними меблями і технікою, добре знайомі жителям Дебальцевого. Коли їх будують, паркани найчастіше не чіпають — вони так і залишаються подірявленими осколками — дуже мальовничо.

Будівельник, який попросив не називати його імені, розповів, що гроші Росія виділяє в обхід бюджету «ДНР». Є приватний підрядник, який і проводить експертизу, складає кошторис і наймає субпідрядників на конкретні проекти. Російські гроші йдуть лише на оплату будівельних робіт, усі матеріали від скла до шиферу привозять окремо, білими гуманітарними конвоями.

«Іноді фарба поганої якості!» — спересердя кидає він у дворі школи, тицяючи на будівлю — рожева фарба облізла за одну зиму.

ШКОЛА

Символом українського Іловайська в 2014-му стала будівля 14-ї школи, де закріпилися бійці добровольчого батальйону «Донбас».

Нині школу капітально відремонтували, можна сказати наново побудували, адже район накривало всіма видами артилерії. На стінах нещодавно відбудованих підсобних приміщень фарба теж уже облущилася.

Сліди від вибухів на асфальті залишилися до сьогодні. На місці, де 1 вересня має відбутися лінійка, двоє жінок скубуть траву, що поросла в тріщинах. «Не знаю, як за тиждень, але до 1 вересня все почистимо, це точно», — каже одна з них і відправляє нас до директора.

Усе життя Ольги Віталіївни Кирияк пов'язане з цією школою. Закінчила тут восьмирічку, у 1988-му звідси пішла в педтехнікум, сюди ж повернулася вчителем молодших класів. Після боїв 2014-го взяла на себе керівництво школою.

«Стара наша директорка тепер керує 1-ою школою міста Харцизька, — пояснює Ольга Віталіївна. — Вона багато років була директором цієї школи, уклала сюди багато сил і душі, їй надто важко було залишатися тут після того, що трапилося. Ви бачили, як тут було страшно?»

Ми бачили світлини. Ольга Віталіївна теж їх бачила. А також те, що лишилося від школи після боїв.

«Ми поїхали, коли була війна, бо наш будинок поруч, — пояснює директорка. — Бабця лишалася. Вона досі твердить, що все одно нікуди б не поїхала. Для нас усе минулося відносно добре — прямих улучень не було, трохи осколками посічений дах, розбите вікно», — згадує жінка.

Як для такого невеличкого містечка, школа велика і напрочуд гарна.

«З жовтня 2014-го школу закрили на ремонт, учителі і діти в інших школах [вчилися], а з нашого колективу тільки шестеро залишилося, — розповідає Ольга Кирияк. — Я, завгосп і чотири сторожі. Так рік і прожили. Не було вікон, скла. Як могли, поступово закривали по периметру отвори і дірки, у харчоблоці поставили «буржуйку», так і зимували. Школу цілодобового охороняли, щоби не розтягли тут усе».

У третій поверх улучив «Град», залишки ракети застрягли в перекритті між другим і третім поверхами. Даху не було... Залишки шиферу — як решето від осколків. Від прямого влучання в перший поверх, де вікно біля центрального входу і гардероб — залишилася діра.

Та тільки ремонтом не обмежилося — усі нові підручники російські отримали, по гуманітарній програмі обладнання для класів — парти, столи для вчителів, стільці, шафи, дошки... Два проектори передали і два ноутбуки — усе у 2015 році, Програма в нас «ДНР»-рівська, але під російську. Перехідний період, зрозуміло ж».

Нині в Іловайській школі номер 14 учиться трохи більше дітей, ніж до війни. Тоді було 183 учні, тепер — 188. У 2017-му році було 16 випусників.

«Піонерської організації у нас немає, але в кожній школі є якась своя, дитяча. У місті є організація «Молода республіка», туди мають входити всі підлітки з 14 років. Так само як і всі вчителі і техперсонал наш автоматично стали членами громадської організації «Донецька республіка», — розповідає директорка.

Поки піднімалися на другий поверх до її кабінету, роздивлялися картини, намальовані мамою одного з учнів. На їхньому фоні свого часу фотографувалися українські бійці. Снаряди і зима 2015 змилувалися над ними. Поруч тепер стенд із символікою самопроголошеної республіки, а навпроти — наочна агітація за участь дітей у шкільних заходах. Кожен клас має свою назву: від «добриків» до «юних патріотів», 11-й клас — «нове покоління».

До війни школа була українською і мова викладання була тільки українська.

«Нині, звичайно, російська школа, як усюди, — констатує Ольга Кирияк. — Українська мова та література викладаються разом одну годину на тиждень. Якось так... Є ще «уроки громадянської відповідальності», де вивчається все, що стосується республіки. І російська мова в залежності від класу 4 — 5 разів на тиждень. Плюс російська література 3 — 4 години».

Виходимо на вулицю, наші знайомі продовжують скубати траву. «Я прибиральницею в школі працюю, заробітна плата 3,5 тисячі рублів (півтори тисячі гривень), у вчителів звичайно і 10 тисяч може бути. У місті робота, в основному, лише в бюджетній сфері — у школі, у виконкомі, комунальних службах і трохи на залізниці. А чоловіки наші переважно на заробітках усяких», — розповідає одна з жінок на ім’я Юлія.

МІСТО

На вулиці звідусіль чутно гуркіт будівельної техніки, але в магазині будматеріалів — суцільний песимізм. Точніше сказати, це навіть і не магазин — невеличкий куточок. Продавчиня звично боїться фотоапарата й дратується: «І так торгівлі немає, уже все відремонтували до 2017 року!».

Ми проїхали містом і майже одразу натрапили на пам'ятник російським гумконвоям  — білий «КАМАЗ» на постаменті.

«КАМАЗ» бачив чимало, зашпакльована кабіна, поїздив він на своїм віку!»— каже наш водій. На боці пам’ятника напис — присвячення російському МНС. А на фронтоні — табличка «Донбасу від сім'ї Журавльових». Схоже, якась родина пожертвувала вантажівку місцевій владі, а її використали для пам'ятника.

Поки наша машина заправляється (бензин А95 — 44 рублі (18 гривень) за літр, А92 — 42 рублі), роздивляємося місцеву автомийку та крамниці. На автомийці знудьговані мийники називають ціну — 270 рублів (115 гривень). Це дорого — у Донецьку мийка 100 — 150.

«Масло машинне — 1200 рублів, те, що я в Донецьку за 800 беру!» — скаржиться водій.

Іловайськ транзитний. І це позначається на місті. Їжа дешевша, ніж у Донецьку: свинина по 220 рублів, сало по 150, місцеві овочі та фрукти просто самі просяться в багажник (помідори від 23 рублів, капуста і кавуни по 12, дині 50 рублів за кіло). А ось те, що вздовж «стратегічної траси», націлене на «багатих мандрівників». Зовсім інша справа.

Тут є кінотеатр, і він працює, про що свідчать афіші в центрі. Ленін на однойменному майдані, знак «Я люблю Іловайськ» і приголомшливий, величезний, як єгипетська піраміда в пустелі, залізничний вокзал. Він нагадує про радянські часи, коли тільки пасажирських потягів тут рахували сотнями на добу, торгівля вирувала, до вагонів носили пиріжки, пиво, груші, персики...

Нині три самотні дівчини в помаранчевих жилетах, як і жінки на подвір’ї школи, скубуть траву, залізничне життя ледь жевріє лише на 2-ій колії, де розташувалися приміські каси.

«У нас вистачає електричок, — розповідає місцева касирка, — Звичайно, не те, що раніше. Коли прийшла на роботу, через вокзал 70 пар пасажирських ішло, 140 потягів на добу, плюс вантажні. Зараз, крім електричок, один пасажирський у 15:40, до Успенки, 3 вагони ганяє...»

В Успенці — російський кордон, звідти ходять електрички до Ростова-на-Дону. Також їздять у Дебальцево, до Ясинуватої. Найдорожчий квиток — 30 рублів (13 гривень), найдешевший — 12.

На порожніх шляхах маневровий електровоз. Проходячи повз, чуємо: «Хто такі? Документи є чи військових кликати?!» — кричить хлопець із кабіни.

Йдемо представлятися. Хлопець — помічник машиніста — виявився доволі балакучим і поспілкувався з нами, доки старший отримував завдання від диспетчерки.

«Журналісти? Напишіть, що я 3,5 тисячі рублів отримую! — побивається хлопець. — Мені з такою зарплатою нічого не страшно!»

«У минулому місяці 6,5 тисячі рублів, у цьому буде 8, — підтверджує його керівник, що саме повернувся до потяга. — А в Україні машиніст 15 тисяч гривень отримує (34 тисячі рублів). А ці все концерти тут улаштовують!»

«А в мене теж 3,5 і мене все влаштовує, так і запишіть! — посміхається дівчина в жилеті. — У мене підсобне господарство є, і на ринку все є. До нас за салом звідусіль їдуть, отаке сало!»

Ідемо порожнім простором величезної станції, оминаючи одиноких перехожих. Ми встигли подивитися майже все крихітне місто, лишається оглянути встановлений нещодавно пам'ятник двірникові, поруч із комунальним підприємством «Біон». Його нам «прорекламували» в місцевому похоронному бюро.

У прифронтових містах замість міжнародного «коефіцієнта бігмака» є безпомилковий ціновий «коефіцієнт труни». Найдешевша «соціальна» труна в Донецьку — 800 рублів (350 гривень), у місцевому приватному закладі — 1100.

«У «Біоні» буде 1300. Потім пошкодуєте!», — попереджає продавчиня, зрозумівши, що прекрасну червону труну ми не купуватимемо.

Двірник із безсмертного радянського мультфільму дійсно вражає. Стоїть навпроти приміщення, де на фронтоні портрети загиблих «Мотороли» і «Гіві». Останній свого часу працював в Іловайську.

ГРАБСЬКЕ

Вирушаємо в сусіднє Грабське — село, в якому три роки тому замкнувся Іловайський котел. Не плутайте Грабське з Грабово, у районі якого впав малазійський «Боїнг». Тут кожне село має власні пам'ятники, історії і трагедій.

Одразу після виїзду з міста натрапляємо на мальовничу картину на баштані.

Поміж трьох величезних куп кавунів снує сім'я фермерів, вони жваво торгуються з містянам, що під'їжджають на машинах. Кавуни відсортовані за розміром — по 7, 8 і 9 рублів за кілограм. Зважує син фермера, а господар, приземкуватий і міцний чоловік, чимось схожий на гобітів з книг Толкієна, з усмішкою спостерігає за його роботою.

«Наступного року на цьому полі буде пшениця, — розповідає він. — У мене тут 700 гектарів землі в оренді, три трактори, комбайн «Джон Дір». Люди працюють, тримаю як можу, адже хороших трактористів немає, а у мене їх два. І я їм дуже добре за місцевими мірками плачу — 15 тисяч рублів (6500 тис грн). Зараз по п'ять тонн ячменю всім безкоштовно дав, рік же працювали».

Відтак дивиться похмуро і додає: «Цей трактор і комбайн у фермера зі Старобешевого взяв за хорошу ціну. У нього дружину в машині вбило прямим улучанням у 2014-му, на шматки! А він іще навпроти кладовища сам живе... Коротше, сказав, що йому вже нічого не треба. Розпродав техніку і поїхав кудись у Росію. А техніка хороша».

Фермера звати Віталій Рублевський і він каже, що вже нічого не боїться.

«Хто ж знав, що так буде... війна... У липні 2014-го хліб збирав під «Градами», — посміхається він. — Уранці накрило, а в обід поїхали збирати! Я з четверга по неділю тоді все зібрати встиг. 11-го серпня почалося, 12-го ще терпимо було, а 13-го тут уже земля горіла, як почали о 10 ранку і до ночі бомбили».

Сусіднє поле належить іншому фермерові, пшениця там уже зібрана, а у 2014 році все згоріло, на відміну від уже прибраної пшениці Віталія. Цьогоріч він продав соняшник і пшеницю посередникам у Росію. Тепер розпродає кавуни. У нього все під контролем — окрім війни та цін на запчастини. За кілька років потрібно обновляти техніку, яким коштом, він наразі не знає.

Нашу ідею з поїздкою в його рідне Грабське не схвалює.

«Ви далі за переїзд їдьте, там будинки були, що їх у 2014-му повністю снарядами розтрощило, — каже Рублевський. — Наша продавчиня як у капцях і халаті вискочила, так досі й живе — будинок згорів разом з усім. І їм щось нічого не відбудовували і про компенсації нічого не чути. Про них напишіть, можливо допоможе».

У Грабському в будній день людей на вулицях немає, бачимо будинок з характерними перепадами кольору цегли — відновлені ділянки стіни біліші. На подвір’ї щойно відремонтованої школи — прекрасний дитячий майданчик. Двері будівлі зачинені. Діти сюди точно поки що не ходять — нижні гілки всіх дерев ламаються від перестиглої аличі.

І ще там з'явився пам'ятник. На розбитому снарядом бетонному стовпі накручені пластмасові квіти, георгіївська стрічка, на папірці під скотчем список із шести прізвищ і позивних. Дата — 13 серпня 2014 року.

/Автор: Олександр Ісак/Spektr.Press