Самий смішний президент (оповіданнячко)
В мережі 7 Листопада 2020 12:57Марина Сейлор

Самий смішний президент (оповіданнячко)

Я переборов останні сумніви та попростував до гримерки, де тітка середніх років трохи почаклувала над моїм обличчам.

Позаду лишились численні перевірки, три рамки з металошукачами, два справжнісеньки обшуки та одна службова вівчарка, яка ретельно мене обнюхала.

Сором вже поступився місцем зосередженості. Мені просто потрібно виконати свою роботу.

Нас, конкурсантів, зібрали у невеличкій кімнаті, де з нами провів бесіду діяч Міністерства культури та освіти під наглядом чотирьох здоровезних дядьків у чорних костюмах з краватками.

- Наша нова концепція - бути веселими та незважати на труднощі,- говорив він.- Саме так їх простіше подолати. Проблема не є складною та безвихідною, коли побачиш ії у смішному вигляді. Всі згодні?

- Уяви у смішному вигляді смерть своїх батьків,- подумки відповів я та раптом з жахом відчув, що мої губи рухаються в такт цим словам.

Подивився скоса на охоронців - вони не звертали на мене уваги.

- Список я приколю до дверей, ви заходитиме за ним,- продовжив діяч.- Ознайомитеся. Вас викличуть. Успіху.

І він вийшов.

Конкурсанти теж.

Я ходив по просторому приміщенню та нервував. Біля вікон стояли охоронці, а мені саме до вікна кортіло підійти, щоб зосередитись.

Раптом біля мене виріс неприкмітний чоловічок.

- Надайте текст вашого виступу,- сказав він мені.

- Я надавав.

- Надайте ще раз.

- Слухайте, в мене тут немає надрукованого. Скільки ще вам треба копій? Чому не попередили?- в мене з чола потік піт, і я квапливо витер його хустинкою.

- Надайте текст,- повторив чоловічок, і біля нас з'явився охоронець.

- В моєму виступі його там майже немає. Я роблю пародії.

- Надайте те, що є.

Я відчув напад страху, але він швидко відступив.

- В мене у телефоні,- відповів я.- Можу перекинути вам. Мессенджєр, Ватсап, Вайбер.

- Мені треба друкований текст,- відповів чоловічок.

- То роздрукуєте зі смартфону. Все ж таки у 21-му сторіччі живемо.

Чоловічок щось промимрив та відійшов.

Я видохнув.

Із самого початку в мене були погані передчуття. Цього разу минулося, але чи це востаннє? Чи дадуть мені слово, чи встигну я сказати головне - про занепад в країні - перед тим, як мій виступ заб'ють рекламою?

Такі люди вже були, вони намагалися говорити, що неабияк дратувало зазеленських.

Нарід нервував. Хтось у тисячний раз повторював свій виступ, хтось просто ходив туди-сюди.

- Номер перший,- пролунало з гучномовця над дверми.

Одразу декілька конкурсантів кинулися (про всяк випадок) перевіряти свої номери. Перший підійшов до дверей, його обшукали та почали інструктувати.

- Тримайся,- сказав я сам собі.

***

Почалось все з того, що ми з дружиною переїхали в інший район міста. Хоча, звичайно, початок був раніше, коли продажне та тупе насєлєніє нашої країни, ладне лягти під будь-якого окупанта, посадило керувати державою дурного блазня - і на нашу біду отакого насєлєнія виявилось втричі більше, ніж притомних та свідомих громадян.

Але для нашої родини все почалось із переїзду. Ми жили на окраїні міста, що було, звісно, дешевше, але не дуже зручно. Потім ці незручності розплодювались, ставали дедалі набридливішимі. Ми переїхали ближче до центру та самі дивувались, чому не зробили цього раніше.

Якось я був поруч із тими місцями і вирішив заїхати у магазин, де продавали морозиво, якого більше чомусь ніде не було. Моя дружина його страшенно любила. Після переїзду ми марно шукали це морозиво у інших крамницях та згодом забули про нього. Я вирішив порадувати другу половину. Заїхав до колишнього свого району та скам'янів.

Магазин було зачинено. Двери запирав здоровезний іржавий замок, вітрини почорніли від пилу.

Я озирнувся навкруги.

В останні дні нашего перебування у тому районі мешканців значно поменшало, і жили там переважно пенсіонери, але ж тепер людей не було зовсім. Над моєю головою вітер гойдав запорошене павутиння у верхньому куті вітрини.

Аптека зачинена, генделик не працює, сміттєві баки доверху заповнені потм'янілими розірваними пакетами, зупинка маршруток занедбана, лави поломані.

І собаки.

Вони з'являлись із-за багатоповерхівок і зупінялись, дивлячись на мене. Я зазирнув у найближчій двір та не побачив ні людей, ні машин. На жодному балконі не висіло білизни. Я повернувся до машини. Собак стало більше. Вони мовчки оточували машину. Я повернувся до неї, сів за кермо і посигналив. Собаки неохоче розійшлись.

Додому я повернувся у пригніченому стані.

***

Охоронці оточили приміщення. Перший конкурсант зайшов у двері, другий - блідий та нервовий - отирав піт з чола тремтячими руками.

- Обязатєльно скажі ту шутку,- наставляли батьки маленьку дівчину.- Ну ту, про пісюни.

- Ето жє нєхорошо,- мимрила дівчинка, дивлячись на свої чобітки.- Нєкрасіво такіє вещі говоріть.

- Зато смєшно,- умовляла ії мати.- Вот увідішь, прєзідєнт будєт смєяться, тєбя покажут по тєлєвізору, прєдставляєшь? А нам с папой дадут какую-нібудь должность. Обязатєльно скажі, слишішь?

Я відійшов від них. Так, вони праві. Міністр оборони країни місяць тому переміг на ось такому конкурсі. В його виступі теж було щось про пісюни. Президент реготав так, що навіть чхати почав, а конкурсант, колишній вантажник з оптового ринку, за три дні обійняв посаду міністра і обіцяв розпочати реформи в оборонній галузі.

Звичайно, президент намагався стримуватись та не сміятись. Був конкурсант, якій шість разів перемагав у змаганнях в своєї області та виборював право виступу в цій передачі. І жодного разу президент не сміявся, але за наполегливість чоловіка ввели до складу комісії з інтеграції Донбасу. Очільниця Міністерства будівництва доріг насмішила президента лише з третьої спроби. Взагалі, в уряді було багато веселих та кмітливих, а у Верховній Раді засідали лише ті, хто мав досвід виступу на юмористичних шоу не менше, як три роки.

- Всі наче показились, всі пішли у кловани,- писали вороги народу у соціальних мережах.- Ці шоу вже немає кому дивитись, бо всі там виступають.

Та на них ніхто не зважав.

***

Дописи у фейсбуці нічого не дали.

"Смотрите, враги народа придумали новый ужастик про вымирание населения",- відкоментували мій коментар у фейсбуці шанувальники блазеня.

Фотографії там теж були, але їх майже ніхто не дивився.

І я поїхав у інше місто, у Яринко-Юрчеківськ, де мером був мій колишній однокласник. Пробитися до нього було нескладно: він відповів мені на телефонний дзвінок та погодився прийняти.

Я приїхав до міста, знайшов мерію та подивився, чим дихає місцева влада. С першого погляду враження залишилось гнетюче. На дверях кабинетів висіли списки працівників. Фінансовий - Абрамов, Авдєєва, Акімов, Александров, Алексєєва, Андріїв, Антоненко. Юридичний відділ тягнуло троє: Божєнов, Борисова та Броніславський. Медіа-відділом опікувались Валентинов, Васильєв, Вахтангов, Власова, Володимиров.

Далі я вже на двері не дивився, бо все ж таки сподівався на те, що мій колишній однокласник не зовсім ще злетів з котушок.

Біля прийомної мене зустріла особиста охорона мера у вигляді двох здорованів у костюмах з прізвищами Йолкін та Палкін на бейджиках.

- Ціль прибуття?- грізно запитав мене перший з них.

- Я все скажу Вадиму Миколайовичу.

- Не Вадиму, а Вадяну,- поправив мене Палкін.- В нас є повноваження не допускати відвідувачів до пана мера на власний россуд.

- Власний россуд?- перепитав я.- Важко вам тут. Добре, зізнаюсь, в мене термінова справа. Зі своїх джерел я дізнався про те, що ввечері Вадяну Миколайовичу хтось надійшле анонімну СМС, в якій буде написано, що призвіще ось цього громадянина насправді не Йолкін, а Бібулов, і свій теперешній паспорт він купив, як і посвідчення учасника АТО. Ось я і прибіг, щоб попередити цю катастрофу.

- А ви страшна людина,- сказав мені Палкін.

- Ні,- заперечив я.- Просто не відвертаю пику від колишнього армійського товариша, та не роблю вигляд, нібито ми не знайомі.

- Проходьте,- запросив мене Палкін.- Вас викличуть.

І мене дійсно викликали.

Вадян Миколайович, мер міста Яринко-Юрчеківськ, сидив за величезним столом у просторому кабінеті зі здоровезними вікнами та гортав документи у синій теці.

На мене він уваги не звернув.

Я підійшов ближче, взяв один зі стільців, що стояли вздовж стіни, та сів, після чого спитав:

- Той що, є знайомі літери?

Вадян не витримав та засміявся, відкинув теку і спитав:

- Скільки ми не бачились?

- Чорт його знає. Років з п'ятнадцать точно.

- Розповідай,- сказав Вадян.- Тільки не затягуй.

- Добре, не буду. Мені конче необхідно виступити на шоу "Розсміши президента".

- Ну то виступи. Зареєструйся у своєму місті, отримай перемогу у регіональному конкурсі... Ти, доречі, де живеш?

- У Юзеківску.

- Та скажи по-людськи.

- Нє, нє, нє! Абсурд - так абсурд. Я хочу, шоб наше насєлєніє вило від власної дурості.

- Та не буде воно вити,- відмахнувся Вадян.- Запаси дурості в нашого насєлєнія безмежні. Чого ти від мене хочеш?

- Дуже великі хабарі за перемогу у нашому регіонально у конкурсі. Біда. Не маю стільки вільних грошей. Відправ мене на головний конкурс від своєго міста.

- Якій ти розумний,- відповів Вадян.- А за пивом тобі не збігати?

- Ні, це зайве. Ти ж мер, в тебе роботи багато. Он читаєш щось. А якщо кожному за пивом бігати, то коли ж працювати? Я тобі сам хотів запропонувати хильнути коньячку.

Вадян зітхнув.

- На роботі не можу.

- То поїхали я там зняв квартиру на добу.

- Змій,- ще раз зітхнув Вадян.- А що за коньяк?

- Той, який раніше з Молдови контрабандою возили, а ми з тобою, ще молоді та завзяті, хлебтали його, після чого йшли на танці...

- Так, мовчи.

Вадян підняв слухавку прямого телефону та сказав комусь:

- Я у подадткову, сьогодні не повернусь.

***

Перший конкурсант закінчив свій виступ, і до зали запросили другого. Заводили через одні двері, а виводили через інші. Першим було важче, бо тоді президент ще тримався і мав сили втримувати сміх, й треба було створити дійсно смішний виступ, аби перемогти на початку шоу.

Бліда дівчина, витягнута, наче палиця, пошепки розповідала свій номер батькам, а вони, такі самі напружені, хитали головами.

- До біса це все,- сказав я сам собі.- Навіщо воно мені треба? Переважну більшість моїх співвітчизників цікавлять лише ночви. Жерти, срати, реготати. Так-так, вони дивляться ці дебільні шоу із задоволенням, та ще й обговорюють їх наступного дня. Що і кому я доведу?

- Га?- спитав мене охоронець.- Що ви кажете?

- Проговорюю свій номер,- відповів я.- Щоб від зубів відскакувало.

***

- Ти зрозумій,- казав мені Вадян.- Я - українець і патріот. Коли почалась війна, в мене не було жодних сумнівів. Я і в АТО воював, і волонтером був, а вже потім пішов у політику.

- Бо в тебе були грошики від батька...

- Та годі тобі, а то я подумаю, нібито ти мені заздриш.

- Це об'єктивність, а не заздрість. Сам зрозумій, ти ж шантажуєш уряд.

Вадян випив коньяк, наляв ще.

- Шантажую, кажеш? А як з ними без цього? Вони взагалі не керують державою. Комісія по Донбасу спромоглась створити екологічний фонд, який працює, начебто, над проблемами затоплення шахт та відновлення пересохлих річок у Донецькій та Луганській областях. Але і ти знаєш, і я знаю, і мої Йолкін з Палкіним знають, і ті, хто здали тобі цю квартиру знають, що для усунення екологічної катастрофи насамперед треба вигнати звідти окупантів - усіх цих кадирівців, кізяків та іхтамнетів, а місцевих гауляйтерів надовго посадити, а ще краще назавжди закопати. Але наш уряд не шукає легких шляхів. Створили фонд, туди заливають гроші з нашого, українського, бюджету, а фонд їх розтринькує та розкрадає. Є ще один - кримський, про який мало хто знає, але люди, що там працюють, вже накупили собі нерухомості за кордоном.

- Та що ти таке кажеш,- відмахнувся я.- Це ж натуральна зрада.

- То й що? Мало їх було? Чи мало їх буде ще? Дивись, а ми із тобою плідно працюємо.

І Вадян копнув порожню пластикову пляшку об'ємом 1.25, яка неохоче покотилась під стіну.

- Якщо хочеш - лишайся на ніч,- запросив я.- Крісло розкладається.

- В ньому ти спатимеш,- сказав Вадян.

Я тицьнув йому дулю.

- Ось тобі. Я цю квартиру зняв, тому спатиму на ліжку. Зачекай, зараз ковбаси підріжу.

- І лімону.

- Чому ти не оприлюдниш інформацію по цим фондам?

- Кому? Електорату Зеленського? Вони будуть верещати, що це брехня, якщо взагалі подивляться мій виступ. Я ж не кривляюся на шоу. Нам місто перейменували - і що? Всі мовчать. Коли перейменовували вулиці Леніна, Жукова, Жовтневої революції, всі совки і комуняки волали, мов скажені. Зате зараз наше місто назвали так, що бридко вголос виговорити, вулиці носять імена Юзека і Стьопи, центральний проспект - 95-го кварталу. І нікому до цього діла немає. Всю країну ось так перепаскудили, і чомусь ніхто не заперечував. А перед самим перейменуванням як виступали? Ми - адєсіти, ми - херсонци, ми - дніпрянє, да пусть только папробуют! Зате коли перейменовували, хоч би одно стерво щось рохнуло. Тільки вороги народу майданили, та хто їх послухає?

- Київ відстояли,- відповів я.

- Ну, то Київ,- відмахнувся Вадян.

- І Жовті Води.

- Бо прєзік вирішив, що це й так прикольна назва.

- Вадян, я це все розумію, але те, що задумав ти - то занадто.

Мер Яринко-Юрчиківська хильнув коньяку та відповів:

- Для нашого насєленія наразі нічого занадтого немає.

***

Третій конкурсант здав телефон, й його запустили до зали. До дверей підійшла дівчинка, а ії батькам наказали вишиватись. Нещасна дитина озирнулась з переляканим виглядом, і я не втримався - підморгнув їй.

Із залу донісся дружній регіт. Схоже, третьому вдалося розсмішити нашого, прости, господи, президента. Ну то й добре.

Нас всіх ще раз потицькали металошукачем, дівчинку запустили до зали.

- Тримайся,- сказав я сам собі.

До такого стану, як зараз, країну довели дуже швидко. Нам дуже поталанило, що на Росії почали відбуватись процеси розпаду та відокремлення колоній від центру. Звідусюди полізли до влади блазні та кловани, ЗМІ прийняли концепцію бадьорості, за якою новини мусили бути лише позитивними та веселими. Про події на лінії розмежування з русскім міром ніхто і чути не хотів.

Вороги народу - колишні порохоботи та бандеровці - залишились у меншості та провалювали ініціативи з законопроектами.

Чого я хотів, на що сподівався? Доволатись до отупівшої бидломаси, або дати сигнал тим, хто нею не став?

Чи все ж таки слід було дослухатись до порад Вадяна?

***

- Печенеги,- сказав я йому,- це кочовий народ.

- І що?- спитав Вадян.

- То ти будеш кочувати степом з усіма городянами?

- Ні, ми житимемо у своїх домівках. Але перейменуємо всі вулиці.

- Знову?

- Знову! Будуть вулиці Кінна, Степова, ну, я не знаю. Вигадаємо. Будуть в моєму місті громадяни з паспортами печенегів.

- Подвійне громадянство?

- Ні! Ми залишимось громадянами України, але станемо печенегами.

- І яка з того користь?

- Печенеги отримають суттєву знижку на комуналку. До 50%, гадаю,- пообіцяв Вадян.- Решту сплачуватиме місто.

- І де ж воно візьме гроші?

Вадян подивився на мене презирливо, наче на виборця Зеленського.

- Я тобі вже котру годину тлумачу про фонди. Ось і в нас, печенегів, такий буде. Смачненький, солоденький, соковитий державний фондик.

- Вадян, це паразитування.

- То й що? А ти пропонуєш дивитись, як паразитують інші, та навіть не спробувати урвати звідти ж для свого міста? Дивний ти. Якщо не сказати гірше.

Ми хильнули ще коньяку, Вадян подивись на годинник та скривився.

- Шо там?- спитав я.

- В мене завтра, тобто вже сьогодні, купа роботи.

- Добре,- відповів я.- Ходимо на танці. Де тут в тебе найкращій нічний клуб?

- Ти що - сказився? Який клуб, подивись на себе!

- Подригаємо там ногами, с дівчатами познайомимось. Ти ж - мер, це круто. А я з тобою. Та не дивись на той годинник! Потанцюємо і розійдемось; я спати, а ти - робити свою купу.

- Не хами,- відповів Вадян.

Ми допили коньяк, закусили і вийшли на балкон випалити по цигарці та подивитись на нічне місто, яке сяяло рівними лініями яскравих ліхтарів.

- Треба обгрунтування,- розповідав я Вадяну.- Городище печенежське знайди раптом. В тебе ж тут є археологи. Назвешся ханом, сядеш на цей свій фонд. І тоді тобі взагалі пофігу буде, чи не прокотять тебе на наступних виборах.

- Залишайся в нас,- запропонував Вадян.- Напишеш оце обгрунтування. Мені твої ідеї починають подобатися все більше. Я тобі квартиру проб'ю. Мабудь.

- А в тебе тут немає істориків?

- Є. Я нещодавно влаштував конкурс у вузькому колі. Щоб написали про печенегів. Вони роздрукували статті з Вікіпедії і заломили за свою роботу таку ціну, що в мене очі на лоба полізли. А твої пропозиції мені подобаються. Залишайся. Ми тут з тобою наробимо справ! Я зараз у такому піднесенні, що навіть протверезів.

- То пішли на танці.

- Йди сам.

Ми повернулись до кімнати, і, поки я прибирав зі столу, Вадян притулився на краю широкого ліжка.

Було чути, як він по телефону муркотить зі своєю зайкою та благає ії не сердитись.

- Е, ти чого вперся сюди?- запитав я, коли прийшов з кухні, заклавши рештку нашої закуски до холодильника.- Це моє ліжко!

- Ти як з ханом розмовляєш? Тут все місто моє. Лягай з іншого боку.

- Я не сплю з мужиками!

- То не спи,- відповів Вадян, засинаючи.- Хіба заснеш з таким гарячим хлопцем, як я?

Після цього він вирубився.

А років з двадцять п'ять тому ми б після такого пішли гуляти та шукати пригод.

Все ж таки час безжальний до людей.

Я заснув, ледь вмостившись на ліжку.

***

З чого він ніколи не сміявся - то це з жартів про себе, любого. На перших передачах жартівники ще підколювали нашого, прости, господи, президента, аж раптом хтось з блогерів, промотуючі запис, вдало вихопив мить, коли після такого виступу в його очах блищала лють. Після цього цензура викреслювала з текстів виступів все, що стосувалось янелоха.

Кожному давали всього хвилину на виступ. Зайшла та сама дівчинка. До самих дверей мене не підпустили, я стояв якнайближче та намагався щось розібрати. Мені здавалось, що чути поодиноки смішки. Та коли патєрпєвшій починав сміятись, вся спеціально навчана зала міттєво вибухала реготом - а цього точно не було.

Схоже, дівчинці не вдалося його насмішити.

Зайшов наступний конкурсант.

***

На нараду піти таки довелося - Вадян шантажував мене відправкою/невідправкою на конкурс. В його кабінеті зібралась купа народу. В костюмах прийшло лише два чиновника - сам Вадян та його перший заступник. Решта людей, як і я, були в джинсах чи в іншій зручній одежі. Знайомити Вадян мене ні з ким не став. Саму нараду облаштували затишно, по-родинному. Вадян змусив мене розповісті про печенезьке городище.

- Про печенегів відомо не дуже багато,- зазначила жінка з фінансового відділу.

- Тому в нас буде простір для маневру,- відповів я.- Не у городищу справа. Головне - збудувати ґотель, лазню, парковку, ресторан...

- Нічого не вийде,- заперечив перший заступник.- Гроші на вітер.

- Але в нас буде фонд,- втрутився в розмову Вадян.- Ось під нього ми все і збудуємо. Кам'яних баб треба натаскати. Є в нас кам'яні баби?

Дуже йому кортіло стати ханом.

- Зробимо,- пообіцяв хтось.

- Я бачу це, як великий музей під відкритим небом. Різні експонати, на кшталт отих кам'яних баб, що про них казав Вадян Миколайович,- зауважив я.- Розритий курган, накритий склом, щоб можна було подивитись поховання з ритуальними предметами. Я бачив таке у Євпаторії, ще до окупації Криму.

- Неодмінно треба ролевіків запросити,- запропонував один з присутніх.- Хай люди приїзжають та бьються мечами...

- В мого брата є знайомий, що знає справжнього коваля,- пригадав я.- Можна запросити його. Мечі, підкови, металеві прикраси...

- Це все мрії,- сказав перший заступник.

Вадян знову нагадав про фонд.

- В будь-якому випадку треба розпочати будівницьтво,- сказав він.- Щоб я мав що показати, коли буду пробивати нам цей фонд. Підтримка населення, гадаю, буде, бо ми створимо цілу купу робочих місць. А тепер давайте оберемо район, де раптово знайдеться стоянка печенегів.

І він розклав на столі карту області.

***

Я підійшов до виходу, і охоронець подививсь на мене.

- У вбиральню,- сказав я.

Охоронець автоматично провів мені вздовж тіла металошукачем та дав пройти.

Я спустився на перший поверх, під поглядами двох міцних чоловіків зайшов у вбиральню, став біля вікна та дістав цигарку.

На вулиці було мрячно, вітер розхитував мокрі гілки дерев. Повз будівлю не ходили люди та не їздили автівки - охорона всіх завертала, щоб ніхто не налякав найвеличнійшого лідера сучасності.

Я покурив, кинув недопалок у попільницю та вийшов у коридор, а там піднявся на другий поверх, але від сходів звернув чомусь у геть інший бік, та пішов вздовж зачинених дверей. Охоронці стояли у коридорі на рівних відстанях один від одного і жерли мене очима. Я йшов, йшов та дивувався сам собі. Що мене спонукало до такого безглуздого вчинку? Зараз піду назад.

Відразу два охоронця раптом зірвались зі своїх місць та рвонули до мене. Я штовхнув найближчи двері та увійшов до приміщення.

- Ну чо?- спитав до нудоти знайомий голос.- Єсть шо-то прікольноє?

***

У той же день почали розкопувати курган за містом. У чорних археологів дещо прикупили та розповсюдили чутки про те, що маємо знахідки.

Наступного дня, коли ми знайшли у кургані жіночий скелет з прикрасами (нічого цінного), до нас прибули перші відвідувачі та розклали намети. Ввечері ми влаштували біля розкопок посиденьки з шашликами та горілкою. Вадян прибув туди з дружиною; просиділи майже до ранку - а тоді почали рити фундаменти під перші будівлі Печенезького городища.

Я писав статті про знахідки та засмічував ними інтернет, а також пив та гуляв з паном мером і був присутній на усіх нарадах.

На третій день Вадян подзвонив, куди слід, та розпорядився зарахувати мене до складу переможців конкурсу.

***

Я навіть розгубився. Патєрпєвший мав бути на конкурсі, а не тут.

- Та так,- відповів я.- Дівчинка виступала. Щось там про пісюни.

Гідрант скривився.

- Задалбалі оні своїмі пісюнамі. Думают - я совсєм дєбіл?

І саме в цю мить в кімнату увірвалось аж четверо охоронців.

- Стаять, нє двігацца!- гаркнув перший з них, і всі вони наставили на мене пістолети.

- Стаім, нє двігаємся,- відповів гідрант.- Чо ви прімчалісь?

- Оцей чолов'яга, пане президент, він не наш,- відповів один з охоронців.

- Не наш? А чий? Мужік, ти кто?- запитав мене гідрант.- Та убєрітє свої пукалкі!

- Печенег я. Плем'я таке,- відповів я, спостерігаючи за тим, як охорона ховає зброю.

- Пєчєнег? А я думал - ти с конкурса. Постой! Ето по етому поводу мне звоніл мер, как єво... Там городіще откопалі...

- Так, це наш мер, хан Вадян.

- Хан? Слиш, а чо я тогда нє хан? Хан Вован- звучіт же!

- У Вадяна Миколайовича знайшли якесь-там коріння. Начебто, його прадід був ханом, а його рід походить з наших місць. Точніше не скажу.

Мене дуже дратували охоронці, але я намагався говорити спокійно.

Зайшов якісь робітник і доповів, що нічого прикольного не було.

- Как там мой двойнік - справляєтся? Ладно, іді. Скажі там, чтоби мне принєслі чо-нібудь. Слиш, так ти, говоріш - пєчєнег? У тєбя тожє коріння?

Я стиснув плечима.

- У всіх є. Мабудь, навіть в тебе.

Гідрант засміявся.

- Мабудь, навіть... А ти прікольний.

- Можеш приїхати до нас,- запросив я експромтом, сподіваючись, що Вадян на мене за це не сердимиться.- Горілки поп'ємо з іншими печенегами.

- О, ето я люблю! Можєт і сам чо-нібудь откопаю. Ладно, можешь сказать своєму хану Вадяну, что фонд у него уже есть. Єщьо вапроси? Проводитє пєчєнєга.

Один з охоронців підштовхнув мене до дверей.

Я вийшов у коридор, пройшов повз приміщення, де хвилювались конкурсанти, та пішов сходами униз, виймаючи з кишені телефон.

Охоронці супроводжували мене до виходу. Вадян відповів, коли я вже вийшов на вулицю.

- В мене нарада,- сказав він.

- Здоров, Вадян! Знаю я твої наради. Слухай...

- Слу-хай-те,- перебив мене Вадян.

- Та не бикуй! Слухай, Вадян...

- Вадян Ми-ко-лай-о-вич.

- От ти там з себе корчиш Володаря Всесвіту, а я розмовляв з гідрантом. Він обіцяв тобі фонд, і сам приїде, аби викопати якись черепок. Вітаю, Вадян, ти – справжнісенький хан!

Деякий час у слухавці стояла тиша, потім Вадян сказав:

- Сподіваюсь, ти не жартуєш.

- Які можуть бути жарти? Вадян, в нас повно роботи! Я їду до тебе! І ось що ще: готуй мені паспорт печенега.

Вадян намагався відповісти, але я відключився, сховав телефон та помчав до залізничного вокзалу.

Джерело: https://peaceinukraine.livejournal.com/5169615.html

Схожі статті
Монетизуй свій талант з OnPress.info ДІЗНАТИСЯ БІЛЬШЕ