Слов’яни на Прикарпатті

Переглядів: 265
Слов’яни на Прикарпатті В мережі
Біблія й наука одностайні щодо неолітичних центрів 
Отож людність на Прикарпатті, як гадають, з’явилася ще у ранньому палеоліті — років так щонайменше 500 тисяч тому. Скелетів чи навіть фрагментів кісток цієї пори не знайдено, але зразки оббитої гальки і примітивні крем’яні знаряддя виявлено поблизу Дністра, а головно — у Тлумацькому районі. Згідно з науковими уявленнями про антропогенез («людиноутворення») творцями цих «інструментів» мали б бути австралопітеки чи аналогічні їм мавполюди.
Знахідок середнього палеоліту, або епохи Мустьє, в нашій області значно більше — їх виявлено навіть у передгір’ї — зокрема в селищі Ланчині Надвірнянського району. Творцями цих знарядь, як гадають, були палеоантропи (інша назва — неандертальці). Невеликі фрагменти кісток цих істот знайдено на берегах Дністра — на тій же таки Тлумаччині.
Ще зовсім недавно — років 40 тому прихильники дарвінівської еволюційної теорії (в СРСР її возвели було в ранг абсолютної істини) дотримувались думки, що австралопітек і неандерталець — це прямі предки сучасної людини, котрі років 30 тисяч тому (в епоху верхнього чи пізнього палеоліту) трансформувались у кроманьйонця, тобто людину сучасного  типу. Однак методами молекулярної біології (головно через аналіз ДНК у викопних кістках) цю теорію свого часу спростували: сучасна людина не походить від неандертальця, а тим паче — від австралопітека.
Ба більше: людність не лише пізнього палеоліту, а й порівняно недавнього мезоліту має дуже мало генетичної спорідненості з сучасними жителями міст і сіл не лише Прикарпаття, а й практично усього світу. За винятком аборигенів Австралії, про що мова піде згодом. Але навіть коли б так і було, все одно ні Україна, ні Прикарпаття не можуть претендувати на центри антропогенезу: сучасні наукові дані засвідчують, що найдавніші види людиноподібних істот з’явилися в Африці, найімовірніше, на узбережжі Червоного моря, і звідти вже поширилися всією земною кулею.
Біблія й Коран твердять, що людина розумна не походить від мавпи, а створена Богом (Аллахом). Сталося це не сотні тисяч років тому, а порівняно недавно — щонайбільше сім з гаком тисяч років тому. За дивним збігом, саме стільки часу налічують найдавніші неолітичні культури — людські спільноти, які не лише виготовляли знаряддя праці, причому значно досконаліші за виявлені на палеолітичних і мезолітичних стоянках, а й вели відтворювальне господарство: сіяли сільськогосподарські культури та розводили домашніх тварин. Найдавніші осередки цих культур виявлено у Близькосхідному регіоні, зокрема у межиріччі Євфрату і Тигру. Знову ж таки Біблія й Коран, а також і наука навдивовижу солідарні в цьому.
Професор археології зі Львова Леонід Мацкевий, котрий розкопав і вперше виявив десятки (а може, й сотні) стоянок епохи мезоліту (в тому числі у Шешорах і Космачі на Косівщині), яка хронологічно впритул прилягає до неоліту, переконаний: мезолітична людність, яка займалася суто збиральництвом і полюванням, в неолітичну культуру не трансформувалась, а залишилася безперспективною в еволюційному плані.
Я думаю, що це яскраво підтверджує приклад аборигенів Австралії, яких усі вчені відносять до спільнот мезоліту: попри певні технологічні досягнення (наприклад, бумеранг), вони й досі живуть з полювання і збиральництва й дуже неохоче — попри зусилля влади — переходять до осідлого способу життя. А вже про будівництво ними міст і створення державності мова навіть не йде. Це, можливо, для декого виглядає дивним і неприйнятним, але безсумнівно, що всі неолітичні культури Європи та Азії мають близькосхідне походження і порівняно «невеликий» вік: уже згадані сім з гаком тисяч років тому.
В Україну і на Прикарпаття неолітична людність могла потрапити шляхом міграції з трьох напрямків — з півдня, тобто з Балкано-Дунайських теренів, із заходу — з Південної Польщі та зі сходу — з євразійських степів. За дивним збігом (але чи випадково?!) саме на ці приблизно сім з половиною тисяч років і припадає формування мовних сімей — семітських, індоєвропейських, кавказьких, алтайських. А вперше мову на письмо поклали знову ж таки в межиріччі Євфрату і Тигру люди з племені «чорноголових», яких учені називають штучним терміном «шумери».
і наука, і Біблія вважають, що перші «люди розумні» спілкувалися єдиною мовою. За Біблією, виникнення-розвиток різних мов — це Божа покара за гріх, а наука твердить, що це сталося внаслідок розпорошення людських спільнот і як результат локальні діалекти розвинулись спочатку в мовні сім’ї, а згодом — у самостійні мови. Вузьким місцем цієї теорії є те, що на розділення, наприклад, сімейної прамови припадає досить мало часу і нелегко уявити, як воно могло статись, адже вже п’ять тисяч років тому племена, як правило, контактували доволі інтенсивно між собою і не розвивалися в суворій ізоляції.
Важко уявити, як, наприклад, цих же п’ять тисячоліть тому всі індоєвропейці говорили однією (арійською) мовою, а через якесь тисячоліття вже виникли цілі групи нових мов — романські, германські, слов’янські і т. д. і носіям одних із них було абсолютно незрозумілим мовлення представників чужого роду-племені без тлумача…
Пам’ятки різних культур можуть належати праслов’янам 
Можливо, цей довгий вступ уже дратує читача, який чекає відповіді на запитання: коли ж і як слов’яни з’явилися на Прикарпатті, і чи це були люди прийшлі, чи все-таки нащадки раннього, середнього, пізнього (верхнього) палеолітів, або мезоліту? Оскільки переважна більшість учених вважає слов’ян ледь не «наймолодшою» етнічною спільнотою, а час їхньої з’яви на історичному подіумі датують епохою заліза, й аж ніяк не ранішою добою, то слід відверто відповісти на запитання: який критерій є головним для віднесення тієї чи іншої людності до певної етнічної спільноти?
Не заперечуючи важливості таких ознак, як форма і орнамент кераміки, вид прикрас, знарядь праці та озброєння, слід сказати прямо, що основним таким критерієм є мова людей. Байдуже — виникла мова внаслідок тривалої ізоляції чи була дарована Богом, лише вона дає можливість віднести певну людську спільноту до конкретного етносу. Мова повинна бути зафіксована на письмі. Наявність писемних документів (байдуже — на камені, кераміці, металі, пергаменті, дереві, папері і т. д.) дає вичерпну відповідь про етнос того, хто цей документ залишив. і великою трагедією населення України і Прикарпаття, причому представників чи не всіх тутешніх неолітичних племен, була їхня нехіть до писемності впродовж багатьох тисячоліть, попри тісні контакти з тими, хто вже опанував це мистецтво передачі інформації.
Що з того, коли, скажімо, племена трипілля-кукутені, синхронні за часом з шумерами й давніми єгиптянами, будували геометрично правильні поселення і навіть споруджували дво- і триповерхові будівлі, виготовляли чудову мальовану кераміку, сіяли пшеницю, жито і просо, вирощували овець, кіз, свиней, велику рогату худобу та коней, плавили мідь і бронзу й полишили величезну кількість різних мистецьких виробів, якщо на їхніх могильниках чи в місцях поселень не знайдено жодного зразка писемного документа? Ніхто не знає і навряд чи коли довідається, якою мовою розмовляли таємничі трипільці-кукутенці та, відповідно, чи передали своїм наступникам (нащадкам чи завойовникам?) величезний пласт інформації, здобутої впродовж щонайменше двох тисячоліть існування їхньої спільноти.
Те саме можна сказати й про найдавнішу на Прикарпатті неолітичну культуру лінійно-стрічкової кераміки (період її існування — VI—V тисячоліття до н. е., найбільше знахідок з тієї доби назбирано в с. Незвиську на Городенківщині), носії якої «примандрували» до нас із заходу, але їхній маршрут чітко прослідковується за схемою Балкани — Подунав’я — Рейн — Південна Польща — Волинь — Прикарпаття (окремі знахідки виявлено й неподалік Києва).
існує багато припущень стосовно того, які ж археологічні пам’ятки полишили праслов’яни. Більшість вчених схиляється до думки, що це були племена тшинецької і комарівської культур. Найдавніші пам’ятки цих історичних спільнот належать до середини II тисячоліття до н.е. Їх виявили на обширних просторах од Вісли до Дніпра, а назва «комарівська культура» походить від села Комарів Галицького району нашої області (відповідно «тшинецька» — від назви села Тшинець поблизу Любліна).
Тшинецька і комарівська культури надзвичайно близькі між собою і дехто навіть вживає словосполучення «тшинецько-комарівські пам’ятки». Своєю чергою є докази того, що тшинецько-комарівські старожитності, а їх на Прикарпатті — десятки, з них розташоване найближче до гір, мабуть, курганне поховання в с. Стопчатові на Косівщині, сформувалися на базі племен культури шнурової кераміки, які асимілювали залишки трипільців. На території України й Прикарпаття «шнуровики» були однозначно народом прийшлим. Але звідки? Тут одностайної думки немає: одні (меншість) вважають, що з Центральної Європи, інші (більшість) — що з євразійських степів. На користь саме цієї версії свідчить те, що основою господарства «шнуровиків» було скотарство, а не землеробство. Час їх появи на Прикарпатті — III тисячоліття до н. е.
Будучи дуже войовничим народом (інша назва — «культура бойових сокир»), племена шнурової кераміки, як і їхні попередники — «лінійно-стрічковики» й трипільці не намагались опанувати письмо. Вважали,  очевидно, що усні передання надійно фіксують потрібну інформацію, і не знали, якою короткою є людська пам’ять. Їхнє відгалуження — «тшинецько-комарівці» дотримувалися, очевидно, аналогічної практики. Невтямки їм було, що через три-чотири тисячі років чи то їхні нащадки, чи, може, помісь із якимись новими пришельцями розкопуватимуть їхні могили й поселення, ламаючи списи на проблемі їхньої етнічної належності й чекаючи, що хтось із письменних «інородців» вперше зафіксує їхні словеса і самоназву.



«Нащадки Гомера»,
або ж кіммерійці, — найдавніші українці?

Найпізніші пам’ятки «комарівців» датуються VIII століттям до н. е. Саме в той період з’явилася держава, царі якої вважали себе «повелителями чотирьох сторін світу», не маючи уяви, якої ж насправді величини той світ. Назва їй — Ассірія; її столиця — Ніневія розташовувалась у північній частині межиріччя Євфрату і Тигру. До України звідси (точніше кажучи — Північного Причорномор’я) навіть напрямки — тисячі кілометрів, а суходолом (через Кавказ чи Балкани) — вдвоє чи й утроє далі. Але у військових донесеннях до Ніневії з північних кордонів імперії йшлося про те , що десь там на півночі проживає буцімто ворожий до ассірійців народ «гімірри» (так уже повелося, що будь-яку імперію, навіть у ХХI столітті, оточують «вороги»!).
Знає такий народ і Біблія. Це нащадки Гомера, сина Яфета і внука Ноя, котрі в ковчезі пережили всесвітній потоп. «Гімірри», вони ж кіммерійці, — найдавніший народ України, справжнє ім’я (самоназва?) якого дійшло до наших днів. Одні вважають їх спільнотою, сформованою в Україні (зрубна культура), очевидно, на базі тих таки племен шнурової кераміки, інші — за кочівників з євразійських степів, які осіли в наших степах після чергової навали.
Чи сягали кіммерійці Прикарпаття і чи взяли участь в етногенезі слов’ян? Переконливих матеріальних (насамперед археологічних) доказів тому немає. Можливо, через те, що виділити суто кіммерійські артефакти з-поміж масиву знахідок між Дністром і Доном дуже важко. От якби знайти і розкопати могилу кіммерійських царів у межиріччі Дністра й Південного Бугу! Адже вони, опинившись перед необхідністю покинути обжиті землі через нашестя скіфів зі сходу, нібито повбивали самі себе у братовбивчому герці — народ поховав їх, а сам подався «за море». Тоді, можливо, світ кіммерійців постав би перед нами більш докладно.
Є, щоправда, сміливці, котрі твердять: кіммерійці досі живуть серед нас, і це не хто інший, як гуцули. Докази? Бо гуцули випасають овець на полонинах, а це елемент відгінного скотарства. Так вважає, зокрема, Юрій Боберський в публікації «Відгомін кіммерійської традиції» в «Галичині» за 30 січня 2014 р. Щоправда, пан Юрій промовчує, що аналогічна традиція — полонинське літування — є не лише в гуцулів, а й у бойків, польських гуралів, в сусідній Румунії тощо. Невже всі вони — нащадки кіммерійців?
Десь через 300-400 років після ассірійського донесення Північне Причорномор’я відвідав славетний грек Геродот. До Прикарпаття, на жаль, він не потрапив, але глухі відомості про цю периферію скіфського світу він занотував і включив до своєї знаменитої «історії». А ще зафіксував тодішні (V ст. до н. е.) назви чи не всіх великих рік, які впадають у Чорне й Азовське моря, — істр, Тірас, Гіпаніс, Бористен, Гіпакіріс, Танаїс, а також низки їхніх приток. Одна з них — Пората, притока істра (Дунаю) — зберегла назву дотепер. Звичайно, це наш Прут. Про Тірас (Дністер) Геродот пише, що він бере початок «з великого озера на півночі», розташованого на кордоні земель скіфів і сусідніх з ними неврів.
Думаю, що це Геродотове повідомлення заслуговує на нашу прискіпливу увагу. і хоча знаменитий грек біля витоків Дністра не був, існування народу під назвою «неври» на території його початкового басейну сумніву не викликає. Ми не знаємо, чи термін «неври» — це самоназва народу чи прізвисько (можливо, й зневажливе), яке дали їм їхні сусіди, але це найдавніша інформація про загадковий люд, котрий якщо й не населяв Прикарпаття, то був нашим найближчим сусідом понад 2500 років тому.

Що то за люди, які могли перекидатися на вовків?

Про неврів у своїй четвертій книзі «Мельпомена» Геродот згадує аж п’ять разів. Двічі уточнює їхнє місце проживання (верхів’я Дністра й Південного Бугу), наголошує, що «звичаї у них — скіфські», торкається деяких особливостей побуту й вірувань. Пише, наприклад, що за повідомленнями сусідніх народів, кожен невр на кілька днів щороку перетворюється на вовка, а потім знову набуває людської подоби. «Батько історії» додає, що він у таке не вірить, але сповіщає, оскільки його інформатори (очевидно, греки, котрі жили біля гирла Дністра й яких він називає «тірітами») клялися в істинності такого, то він це й записав. інша легенда, яку занотував Геродот, повідомляє, що колись давно в Невриді (це термін не геродотівський, а новітній!) сталося нашестя змій, тож неври були змушені покинути свої краї, але згодом, очевидно, повернулися.
Припущення, що неври — це праслов’яни, висловлювали вже не раз різні дослідники. Вперше на це натякав ще святий Нестор-літописець («нарци суть словене») у «Повісті временних (минулих) літ», однак археологи та історики, передусім не українці, таке рішуче заперечують. Цікава позиція: серед переліку племен і народів, що їх наводить Геродот, є місце і предкам прибалтів (якраз ними є нібито неври), і угро-фінів, і фракійців-кельтів і навіть… башкирів (!), а ось для слов’ян (не кажучи вже про праукраїнців) місця нема. Таке враження, ніби у
V столітті до н. е., коли Скіфію відвідав Геродот, праслов’ян на території нинішньої України не існувало взагалі й вони сюди «впали з неба» років через тисячу!
А тим часом, описуючи побут і стиль господарювання деяких народів, що населяли Скіфію, зокрема «скіфів-орачів» і «скіфів-землеробів», називаючи останніх ще й синонімом «бористеніти» (тобто «дніпряни»), Геродот ніби змальовує з натури побут навіть не дуже давнього, а ледь не нинішнього українського села на Поділлі, зокрема в Городенківському районі на Прикарпатті. Випадковість? Ні, інформація для роздумів!
Тим паче, що, повідомляючи три версії з’яви скіфів на землях, котрі перед цим належали кіммерійцям (власне скіфську — про місцеве їх походження від прапредка Таргітая, сина верховного божества і «дочки Дніпра», грецьку — як нащадків Геракла й місцевої діви — напівзмії-напівлюдини і свою власну — як пришельців зі Сходу), Геродот зазначає: «корінних скіфів насправді дуже мало, й самі себе вони називають «сколотами», а скіфами їх іменують елліни (тобто греки)».
Отже, Скіфія часів Геродота була конгломератом народів, більш чи менш залежних від правлячої групи — так званих «скіфів (властиво сколотів) царських», котрі вели напівкочовий спосіб життя, випасаючи величезні табуни коней, корів та овець переважно у південноукраїнських степах від Дунаю до Дону. Періодично (а може, й систематично) озброєні загони «представників влади» здійснювали експедиції на північ та захід по данину, якою служила, очевидно, землеробська продукція. іноді це відбувалося мирно, іноді — зі збройними сутичками (характерні бронзові наконечники скіфських стріл археологи виявили на великих територіях України, в т. ч. й на Прикарпатті (зокрема у відомому Незвиську).
Але повернімося до неврів. Коли 1895 року ісидор Шараневич у с. Висоцьку на Львівщині (західна частина нинішнього Бродівського району) відкрив нову археологічну пам’ятку середини I тисячоліття до н. е., за якою закріпилася назва «висоцька культура», чимало істориків, у тому числі й Михайло Грушевський, ототожнили її саме з неврами. Цієї думки нині  дотримуються лише українські археологи, тоді як у Білорусі й (особливо) Росії твердять, що цьому народові належить інша, а саме «мілоградська культура», виявлена вперше на городищі Мілоград поблизу Гомеля, а згодом — і північніше (аж поза Мінськ), як і в північній частині українського Полісся (Житомирщина та Київщина). Саме це й дало підстави твердити, що неври, найімовірніше, — це прабалти, але, можливо, й праслов’яни («балтсько-слов’янська єдність»).

Слово «неври» таїть у собі
правду нашого походження

Таке припущення, як на мене, абсолютно не зіставне з інформацією Геродота, котрий, як уже сказано, записав, що Неврида — на північному заході Скіфії, «там, де з великого озера витікає Тірас (Дністер)». і хоча інформація про «велике озеро» помилкова, локалізацію Невриди уточнює те, що на південному заході вона межує з територією агатирсів (частіше пишуть «агафірсів», але це трохи неправильна транскрипція з грецької). Отож сумнівів немає: агатирси «сиділи» в межиріччі Дністра і Пруту. До того ж від будь-якої точки Дністра до Гомеля — понад 400 км напрямки!
Не будемо забувати, що Дністер — ріка судноплавна і у місці її впадання в Чорне море лежало грецьке поселення Тіра. Саме його жителі — «тіріти» й розповідали Геродоту про звичаї неврів. Попри явні домисли й нісенітниці на кшталт перетворення на вовків (до відома автора — давні перекази й легенди Карпат просто рясніють оповідками про песиголовців. А як же розуміти, що й святого Христофора у християнській традиції зображають з собачою чи вовчою головою на людському тулубі? — Ред.) вони знали про існування такого народу; ймовірно, що хтось із його представників міг побувати (човном чи плотом) у самій Тірі…
і найголовніше: археологічні матеріали висоцької культури містять скіфські бронзові наконечники стріл, а також кераміку, подібну до тотожних артефактів племен тшинецько-комарівської культури. Це, з одного боку, підтверджує інформацію Геродота, що «звичаї у неврів — скіфські», а з другого — що таки, мабуть, неври належали до праслов’янського етносу або й були його ядром.
Якщо вважати достовірним те, що висоцька культура генетично пов’язана з тшинецько-комарівською й належала неврам, то їх можна розглядати як нащадків прийшлих зі сходу племен шнурової кераміки, котрі асимілювали залишки тутешніх трипільців (а ті прибули в басейн верхнього Дністра з півдня) й, очевидно, вчинили аналогічно з народом лінійно-стрічкової кераміки, який прибув сюди набагато раніше також з півдня (Придунав’я), але в обхід Карпат з заходу. Нині ареал висоцької культури окреслюється як частина Львівської, Тернопільської і Волинської областей, й хронологічно вона старша за пам’ятки мілоградської культури.
Отже, немає суперечності в тому, що якась частина висоцьників могла мігрувати, крім інших напрямків, також на північний схід, давши імпульс виникненню мілоградців. Це відбувалося впродовж I тисячоліття до н. е., й з «історії» Геродота знаємо: попри те, що «звичаї у неврів — скіфські», їхні стосунки з південно-степовою людністю («скіфами царськими, які усіх інших скіфів вважають своїми підвладними») були, кажучи по-сучасному, напруженими. Зокрема, під час нашестя в Скіфію полчищ Дарія в 513 р. до н. е. «царі» неврів відмовилися увійти в коаліцію для протистояння цій чужоземній експансії, за що згодом їх покарали.
Лісостеп — «колиска» слов’янства, і з цим погоджуються абсолютно всі історики, відводячи йому території од Вісли до Дніпра (а російські «розширюють» цей ареал — без особливих підстав — ледь не до Москви!). Зрозуміло, що кожен хоче бачити центр кристалізації цього етносу саме в своїй країні: поляки — біля Варшави, чехи — ближче до Моравії, росіяни — біля Воронежа, ну а ми — десь в Україні, бажано ближче до Києва. Дійти до істини, базуючи свої висновки суто на матеріалах археології, дуже важко, якщо взагалі можливо. Кераміка й інші артефакти, якщо там немає писемних знаків, не можуть відповісти на запитання, якою мовою розмовляли їхні творці. Не будемо забувати, що племена лісостепу вже фактично з II тисячоліття до н. е. розвивалися в умовах не глухої ізоляції, а швидше серед тісних взаємин — і мирних, і бойових. Будь-яка археологічна культура того періоду, крім характерної для неї кераміки, містить елементи зброї — навершя стріл, списів, бойових сокир і т. д., причому цей «інвентар» явно призначався не лише для полювання (котре, до речі, тоді вже було втратило значення головного джерела продуктів харчування). Відповідно, аби наблизитися до якомога точнішої ідентифікації племені (чи племен) — предка(ів) слов’янства, необхідно проектувати писемні повідомлення давнини на археологічний матеріал.
Тут зроблено спробу аргументації, який саме народ епохи Геродота, найімовірніше, міг би бути нашим далеким предком. Окрім Нестора-літописця і М. Грушевського, неврів вважали саме нашими пращурами такі авторитетні дослідники, як П. Шафарик та Л. Нідерле, і, як бачимо, небезпідставно.
Прямих доказів (у сенсі віднайдення пам’яток висоцької культури) перебування неврів на території правого Придністров’я у Прикарпатті наразі немає, та якщо згадати деяку подібність висоцьких і тшинецько-комарівських артефактів, то присутність неврської людності з північно-східного Придністров’я розширюється аж до окраїн Косівського району, і таке припущення має цілковите право на існування як наближення до істини.
Цікавим, як на мене, аспектом проблеми є з’ясування значення слова-етноніма «неври». Чи була це самоназва (що малоймовірно), чи якесь назвисько, дане тому народові його сусідами, сказати годі. Думаю, якби інформатором Геродота з цього приводу був безпосередньо хтось із неврів, історик це б відмітив. Назви деяких народів Скіфії, про які веде мову «батько історії», легко перекладаються як зневажливі назвиська: таври — це буквально «потвори», андрофаги — «людоїди», меленхлени — «вбрані в чорне», скіфи — «похмурі». Що могло б означати «неври»? Відомий перекладач зі старогрецької Андрій Содомора, до якого я звернувся за консультацією з цього приводу, зізнався: «Не уявляю. Подібного до цього старогрецького слова в якомусь іншому контексті не зустрічав». Отож, шановні мовознавці, спробуйте з’ясувати значення слова «неври»: це може допомогти відкрити таємницю нашого походження.
ѕЦе була перша частина спроби з’ясувати етногенез слов’янства і його появи на Прикарпатті. Невдовзі після «презентації» книг Геродота чимало його співвітчизників виступили як зі схваленням цієї праці, так і з її різкою критикою. «Процес пішов». Дедалі більше античних авторів стали записувати свої версії про відомі їм народи і впродовж наступних 400-500 років з’явилося доволі багато інформації, яка, накладена на дані археології, дозволяє значно впевненіше говорити про долі народів, які населяли наші краї.

Василь ГУМЕНЮК

Комментировать

Войти с помощью: 
  Subscribe  
Notify of