Ще до Другої світової війни радянське керівництво задумалося над тим, що країні потрібен святковий алкогольний напій – щось на зразок французького шампанського. Адже імпортні вина були простим радянським людям абсолютно недоступні. Так у 1937 році з'явилася марка «Советское шампанское».
У СРСР були люди, знайомі з технологіями французьких виноробів, але радянська промисловість не могла собі дозволити таке виробництво. На виготовлення справжнього шампанського потрібно щонайменше три роки. Радянські технологи придумали, як робити ігристе вино швидко й дешево, щоб воно було доступне кожному громадянину СРСР хоча б у свята.
Взагалі називатися шампанським мають право тільки вина з французької провінції Шампань, будь-які інші вина «з бульбашками» іменуються ігристими. Це визначено міжнародними договорами з кінця XIX століття. Радянських виробників подібні заборони не бентежили, а споживачі навряд чи взагалі про них знали. У всякому разі традиція називати будь-ігристе вино «шампанським» жива в Росії донині.
Трикутні пакети молока з червоно-синім орнаментом – образ, який часто зустрічається при ностальгічних спогадах про радянський час, коли продукти «були справжніми». Молоко, можливо, таким і було, а ось картонну упаковку радянська харчова промисловість запозичила у Tetra Pak.
Спочатку СРСР закупив у шведської компанії деяку кількість автоматів з фасування молока, а в 1961 році один із московських заводів налагодив виробництво аналогічного обладнання.
У 1973 році КПРС доручила Всесоюзному науково-дослідному інституту пиво-безалкогольної промисловості придумати аналог «Пепсі-колі» і «Кока-колі». У результаті на прилавках радянських магазинів з'явилася солодка газована вода темно-коричневого кольору під назвою «Байкал». Справедливості заради, на колу він був схожий хіба що кольором, рецептура і смак були оригінальні.
До речі, «Кока-кола» ледь не з'явилася в СРСР ще до війни. У 1936 році нарком харчової промисловості Анастас Мікоян з'їздив у тривале відрядження до США, і повернувшись, намагався впровадити на батьківщині ідеї, що його вразили. У своїх мемуарах Мікоян перераховує десятки американських заводів, фабрик, магазинів, кафе, в яких він побував, і з відвертим захопленням відгукувався про багато з того, що побачив.
«Привернуло нашу увагу масове машинне виробництво стандартних котлет, які в гарячому вигляді продавалися разом з булочкою – так звані «гамбурґери» – прямо на вулиці в спеціальних кіосках. Я замовив зразки машин, які виробляють такі котлети, а також вуличних жаровень. У 1937 році ми перенесли цей досвід у деякі наші великі міста – Москву, Ленінград, Баку, Харків і Київ, зобов'язавши місцеву хлібопекарську промисловість налагодити виробництво спеціальних булочок, а підприємства м'ясної промисловості – освоїти масове виробництво за єдиним стандартом і розвезення їх у торгову мережу в охолодженому вигляді. Були побудовані і спеціальні кіоски для вуличного продажу котлет, за закупленими зразками освоєне виробництво електричних та газових жаровень. Продаж гарячих котлет зустріли у нас дуже добре споживачі, і торгівля пішла жваво. Лише війна перешкодила міцно і широко прищепити це починання в нашій країні», – писав Мікоян.
«Гарячі московські котлети з булочкою» продавалися у вуличних кіосках за 50 копійок. Спочатку планувалося продавати котлети разом зі склянкою «Коли», але від цієї ідеї відмовилися, визнавши її надто витратною.
«Усе це впиралося в техніку, і ми вважали, що нема потреби, так би мовити, заново винаходити велосипед, якщо він уже винайдений іншими. Тому багато було взято нами в американців. Так, наприклад, ми привезли з Америки механізований спосіб виготовлення булочок, які до цього виготовлялися вручну і називалися «французькими». Новий тип булок ми назвали «міськими», – згадує колишній нарком.