Страх і ненависть на Балканах. Як розпадалася Югославія

Переглядів: 380
Страх і ненависть на Балканах. Як розпадалася Югославія В мережі


Після розпаду Австро-Угорщини, шляхом об’єднання колишніх її територій Королівства Хорватії і Славонії, Королівства Далмації, Країни, Боснії і Герцеговини та Королівства Сербія 1 грудня 1918 року було проголошено створення Держави словенців, хорватів і сербів на чолі з королем Петром Карагеоргієвичем. 6 січня 1929 року його син Олександр I шляхом державного перевороту встановив військово-монархічну диктатуру і перейменував державу у Королівство Югославія.

В роки Другої Сітової війни Югославія була окупована Німеччиною та Італією і після її звільнення емігрантський королівський уряд утворив коаліцію із комуністами на чолі Йосипом Броз Тіто, яка проіснувала кілька місяців до жовтня 1945 року. На проведених у листопаді того ж року парламентських виборах комуністи отримали всі мандати, а за підсумками одночасно проведеного референдуму в Югославії була ліквідована монархія – 29 листопада 1945 року було проголошено створення Демократичної Федеративної Югославії, перейменованої наступного року у Федеративну Народну Республіку Югославія (ФНРЮ).

До складу ФНРЮ увійшли шість республік і два автономних краї, котрі, за задумом Тіто, мали стати основою Балканської Федерації, до якої планувалось залучити Болгарію та Албанію, а у дальній перспективі – Румунію і Грецію. Ці плани залишились нереалізованими із-за конфлікту в 1948 році Тіто та лідера албанських комуністів Енвера Ходжи із Йосипом Сталіним, який вбачав у Балканській Федерації загрозу радянській монополії на вплив у Східній Європі.

Завдяки авторитету Тіто Югославія, у 1963 році перейменована у Соціалістичну Федеративну Республіку (СФРЮ), досягла значних успіхів у економіці і міжнародній політиці, зумівши налагодити тісні звязки як із СРСР та Варшавським договором, так і з США та країнами НАТО.

Смерть Тіто у 1980 році, розпад соціалістичної системи і шовіністична політика нових сербських лідерів привели до глибокої економічної кризи і міжнаціональних конфліктів, наслідком чого було проголошення у 1991 році незалежності Словенії і Хорватії. Це стало початком громадянської війни, яка завершилась виходом зі складу СФРЮ Боснії і Герцеговини та Македонії – 27 квітня 1992 року СФРЮ припинила своє існування і її спадкоємицею стала Союзна Республіка Югославія (СРЮ) у складі Сербії та Чорногорії. Цього ж року на територію Боснії і Герцеговини, а згодом і автономного краю Косово, де почались міжконфесійні і міжетнічні конфлікти, були введені війська НАТО.

Це привело до війни НАТО із Югославією, яка завершилась оголошенням протекторату ООН над автономним краєм Косово, що вийшов зі складу Сербії.

12 квітня 1999 року парламент СРЮ проголосував за приєднання до Союзу Білорусії і Росії. Ця ідея була підтримана російським парламентом, однак президент Росії Борис Єльцин відмовився її реалізовувати. Загальнодержавний занепад на фоні поразки у війні з НАТО і нездатність керівництва Сербії, яка домінувала у СРЮ, налагодити рівноправний діалог із Чорногорією, котра претендувала на право вести власну зовнішню і економічну політику, дали поштовх до росту націоналізму у Чорногорії.

Щоб стримати її сепаратиські настрої, 4 лютого 2003 року рішенням парламенту була прийнята нова конституція СРЮ, яка перетворила Союзну Республіку Югославію у конфедеративну державу під назвою Союзна держава Сербії та Чорногорії.

Однак, це не зупинило дезінтеграційні процеси і 21 травня 2006 року, коли Чорногорія вже мала із Сербією митний кордон і власну валюту, в республіці був проведений референдум, за підсумками якого 3 червня паламент Чорногорії проголосив її незалежність; через два дні незалежність проголосила і Сербія, що повернуло ці дві держави до статусу 1878 року, коли були проголошені незалежність Чорногорії і Себії від Османської імперії.

Володимир Лук’янюк 

Комментировать

  Подписаться  
Уведомление о