«Уночі відкопали брата. Загорнули в простирадло й так несли майже вісім кілометрів»

Переглядів: 458
«Уночі відкопали брата. Загорнули в простирадло й так несли майже вісім кілометрів» В мережі

«… Щоб придушити повстання, кинули танки. Давили людей, вони розбігалися. Пустили газ. Усі кинулися в бараки. Закривали рушниками роти й носи, щоб менше газом дихати. Всіх насильно виганяли й стріляли навмання …» Як Марія Повх брала участь у Кенгірському повстанні.



В Юнацтві (молодіжна гілка Організації українських націоналістів. — Країна) дівчата плели шкарпетки, шарфи, заготовляли трави — ромашку, липовий збір, деревій. Відправляли в іншу станицю (найменша ланка організаційної сітки ОУН, зазвичай село. — Країна). Звідти все розподіляли. Станиці були позначені номерами. Наприклад, моє село Перегноїв мало 12-й номер, наступне Словіта — 13-й.

Присягу приймала в Перегноєві у проборстві (садиба священика. — Країна). Було так: стаєш на струнко і читаєш «Декалог»: «Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї». Приймав присягу Іван Семків на псевдо «Мирон». Нас було троє дівчат. Обрала псевдо «Ялина», бо любила хвойний ліс. Його не змінювала до самого арешту. Навіть зараз декотрі мене знають за ним.

Медичні курси проходили за німців спершу в Перегноєві, а потім — у Погорільцях. Тривали три місяці. Було нас 15 осіб із різних сіл. Учили робити бинти зі старих простирадл, а до зламаних рук і ніг прикладати патики замість гіпсу. Розказували про корисні властивості трав і як правильно їх заготовляти. Курси проводила «Христина», років 30. Вона ж займалася політичним вихованням. Напевне, мала вищу освіту, бо багато знала й гарно говорила.

Марія ПОВХ (дівоче прізвище – Галятовська), 95 років, розвідниця Організації українських націоналістів. Народилася 25 січня 1923-го в селі Перегноїв Глинянського, тепер Золочівського району на Львівщині. Батьки – Марія Польна й Михайло Галятовський – мали ще п’ятеро доньок: Пелагію, Михайлину, Анастасію, Христину, Стефанію і синів Михайла й Андрія. Закінчила 6-річну школу. 1941-го вступила в Юнацтво ОУН. За два роки стала повноправним членом організації. Обрала псевдо ”Ялина”. 1942 року очолила дівочу юнацьку сітку Організації українських націоналістів у Глинянському районі. Згодом стала розвідницею в боївках Служби безпеки ОУН Івана Семківа (”Мирона”) та Володимира Макаровського (”Чайки”). У липні 1949-го заарештували у селі Куровичі на Львівщині. 19 грудня військовий трибунал у Львові засудив до 25 років виправно-трудових таборів і п’яти років – позбавлення громадянських прав. Покарання відбувала в казахстанському Кенгірі, в таборах Іркутської та Кемеровської областей Росії. Була учасницею Кенгірського повстання 1954-го. 1956-го після звільнення не могла приписатися в рідному селі. Поїхала у Воркуту, де прожила сім років. Там одружилася з політв’язнем Володимиром Повхом. 1964-го повернулися в Україну. Працювала прибиральницею. Дітей не має. Чоловіка поховала 1995 року. Живе у місті Бурштин на Івано-Франківщині

Марія ПОВХ (дівоче прізвище — Галятовська), 95 років, розвідниця Організації українських націоналістів. Народилася 25 січня 1923-го в селі Перегноїв Глинянського, тепер Золочівського району на Львівщині. Батьки — Марія Польна й Михайло Галятовський — мали ще п’ятеро доньок: Пелагію, Михайлину, Анастасію, Христину, Стефанію і синів Михайла й Андрія. Закінчила 6-річну школу. 1941-го вступила в Юнацтво ОУН. За два роки стала повноправним членом організації. Обрала псевдо «Ялина». 1942 року очолила дівочу юнацьку сітку Організації українських націоналістів у Глинянському районі. Згодом стала розвідницею в боївках Служби безпеки ОУН Івана Семківа («Мирона») та Володимира Макаровського («Чайки»). У липні 1949-го заарештували у селі Куровичі на Львівщині. 19 грудня військовий трибунал у Львові засудив до 25 років виправно-трудових таборів і п’яти років — позбавлення громадянських прав. Покарання відбувала в казахстанському Кенгірі, в таборах Іркутської та Кемеровської областей Росії. Була учасницею Кенгірського повстання 1954-го. 1956-го після звільнення не могла приписатися в рідному селі. Поїхала у Воркуту, де прожила сім років. Там одружилася з політв’язнем Володимиром Повхом. 1964-го повернулися в Україну. Працювала прибиральницею. Дітей не має. Чоловіка поховала 1995 року. Живе у місті Бурштин на Івано-Франківщині.

Бандерівці попереджали дівчат, аби не танцювали на забавах у «Просвіті» з мельниківцями (1940 року Організація українських націоналістів розділилася на дві частини: більш помірковані члени підтримали Андрія Мельника, а радикальніші — Степана Бандеру. — Країна). Застерігали і тих, які вистоювали з німцями. Хто не слухав — отримував по 10 буків (ударів палицями. — Країна). У нашому селі двох дівчат покарали. Після того вже не дуже куди ходили. Навіть на весілля, хоч гуляло все село.

Як переходив фронт, дівчатам-зв\’язковим і санітаркам наказали переселитися вглиб лісів і не показуватися в селах. Там була і сотня «Сіроманців». Ночували в палатках. Удень приходили люди із села, приносили їсти.

У кожній місцевості зв\’язкові пристосовувалися до обставин. Наприклад, якщо живеш у селі, то треба сапати город із господинями. До роботи й босою ставала, якщо в селі так прийнято. Коли йшла в інше село, мала придумати легенду: хто така, звідки йдеш, чого і до кого. Мусила довідатися ім\’я голови сільради, начальника колгоспу чи інших важливих людей — на випадок, якщо зупинять для перевірки. Наприклад, одна з легенд: «Йду бульбу копати до Каськи. Нині я їй помагаю, а завтра вона піде мені докінчити».

Багатьох зв\’язкових арештували. На їхнє місце шукали нових. То було тяжко. Одні боялися, інших треба було добре перевірити. Наприклад, давали записку й наказували, щоб опівночі поставила її на цвинтарі біля хреста на могилі. Не всі дівчата могли таке зробити.

Розвідниці мали різні завдання. Дізнатися, скільки осіб налічує гарнізон. Хто до них навідується. Що відбувається в колгоспі. Як поводяться бригадири. Також мала розвідати — кого, де вбили, кого і за що арештували, в кого спалили хату чи забрали худобу. Переказувала все усно. Так було безпечніше.

Люди не хотіли йти в колгоспи, бо там голодували. Щоб записали один трудодень, треба було три дні робити. За це давали 2 кілограми зерна. Були такі, що вдавали хворих, аби не підписувати згоду на вступ до колгоспу. То більшовики їх у перинах клали на вози, везли в сільську раду й там заставляли підписувати документи. А були такі, що казали: «Вмру, але не підпишу, бо мені того не треба!» Підпільники грозили тим, хто записувався у колгосп. У кожному селі були люди, яких понищили за то.

У нашому селі серед білого дня повісили жінку й прикріпили їй табличку з написом «Смерть усім донощикам». Вона мала зв\’язки з головою сільради й комуністами. За деякий час забрали ще двох сексотів (від російського «секретный осведомитель» — інформатори радянських спецслужб. — Країна). Вбивали і тих, хто часто ходив у район. Їх підозрювали у зв\’язках із більшовиками.

1944-го батьків вивезли в Молотовську область (нині Пермська в Росії. — Країна). Три тижні їхали поїздом, а тоді ще два — машинами. Привезли їх у степ. Жити не було де, то почали будувати бараки. Голодували. За два роки померли. Обом було за 70. Як дізналася про то — стало гірко. Згадала, як вони мене застерігали, щоб не лізла до бандерівців. Тоді відповіла їм: «Молоді гинуть, а ви, старі, боїтеся».

Раз ночувала в селі Великий Полюхів. Спала на бамбетлі (дерев\’яний диван ручної роботи. — Країна) з донькою господарів. Друга їхня донька лягла у батьківське ліжко. Чоловік господині — фронтовик. Думали, їхню хату точно не перевірятимуть. Аж тут стукіт у двері: «Проверка!» Зайшли, роздивилися й пішли. Серед них був місцевий, який знав, що в ґазди лише дві доньки, а в хаті було три дівки. Зрозуміла: вони повернуться. Взяла кирзові чоботи під пахву, перелізла через вікно. Вже були заморозки, однак тікала боса, щоб не робити шуму. Більшовики таки прийшли за мною. Зривали в хаті підлогу, думали, що там є криївка. Я ж забігла в якусь стайню. Грілася біля корови. Вранці прийшла господиня й перелякалася: «Повне село москалів! Як ти сюди зайшла?» Забрала мене до хати. Нагодувала.

Якось сиділи з двома хлопцями в криївці у селі Розворяни. Розташована на горищі. Схованка тимчасова, незручна й вузька. Можна було лишень стояти. Раптом почули кроки на подвір\’ї. Облавники заглядали в комору — шукали бандерівців. Хлопці сказали: «Якщо відкриють криївку, кинемо гранату — нас усіх розірве». Але пощастило. Як тільки облавники пішли, ми відірвали одну дошку. Напустили повітря, бо вже не було чим дихати.

Разом із провідницею Марійкою Нич на псевдо «Круча» в Станимирі були в одної селянки, коли почалася облава. По драбині вилізли на горище. Господиня зачинила вхід, а сама пішла з хати. Марійка сказала: «Якщо москаль вилізе, кидаю гранату». Відповіла: «Чекай. Може, він нас не помітить». Більшовик піднявся на горище по драбині. Роззирнувся і сказав: «Та тут миші ніде сховатися — не те що бандері». Серце в обох товклося. Господиня теж хвилювалася — спостерігала за всім із сусідської хати.

Якось удосвіта йшли з «Кручею». Помітили, що на полі хтось є. Вона вирішила: то облавники. Залягли. Чекали, доки розвидніється надворі, щоб краще роздивитися. На світанку побачили, що то стоги конопель. Восени їх жали і розставляли на полі, щоб висихали.

Стріляти дівчат учили інструктори — в лісі. Розказували, як користуватися гранатами, з чого складається кріс (рушниця, мушкет із кремінним або колісним механізмом. — Країна) чи наган (револьвер. — Країна), як їх скласти і розкласти. Застосовувати ті знання мені ніколи не довелося. Хоча зброю деякий час мала. Провідник «Роберт» дав. Згодом наказали здати.

Більшовики вбили 16-річного хлопця, коли пас худобу. Поховали його, як і повстанців, на старому єврейському цвинтарі у Глинянах. Про місце люди сказали сестрам покійного — Ірині й Олені. Вони вночі відкопали брата. Загорнули в простирадло і так несли майже 8 кілометрів до рідного села Полюхова. Напередодні там хтось помер. На цвинтарі вже була яма. Свого брата поклали туди. Для того покійника викопали іншу могилу. Потім хтось доніс. Почалася колотнеча. Голову сільради тягали за те, що не припильнував.

Наш повстанець одружився з єврейкою Ганною. Від німців її врятував Омелян Ковч (греко-католицький священик-місіонер. — Країна). Вона вихрестилася і взяла підпільний шлюб із цим хлопцем. Та скоро він загинув. Ганна влаштувалася медсестрою в Перемишлянах у лікарні. Допомагала підпіллю медикаментами, виробляла фіктивні документи. Балакали, що працювала на дві руки — і з нашими, і з радянськими органами.

Пелагія з села Словіта Золочівського району на Львівщині завагітніла від повстанця «Лиса». Батьки вигнали її з дому. Ховалася в сусідньому селі, там народила дівчинку. Довго з нею крилася по різних селах. Люди казали: «Їсти дамо, але ночувати не пустимо. Йдіть у поле чи стайню». «Лис» загинув. Навіть не знаю, чи встиг свою дитину побачити. А Пелагію потім арештували. Заслали в Республіку Комі.

Машину, якою їхала до Львова, зупинили в Куровичах облавники. Показала документи на ім\’я Ганни Яремчишин. Сказала, що везу подрузі муку й сало. Доставили на допит у сільську раду. Відкрилися двері — і зайшов Михайло з нашого села. Він працював на пошті, перечитував усі листи з таборів і тюрем — і доносив. Сказав, що моє справжнє ім\’я — Галятовська Мариська. Пропонував піти на співпрацю із владою.

Мене посадили в машину з двома псами і повезли у Глиняни. Там допитували жорсткіше. На очну ставку привели Тадея Борака на псевдо «Явір». Він був підпільником, а потім почав працювати з МГБ. Тадей сказав: «Що, Марійко, попалася? Пам\’ятаєш, як ти була в Станимирі, нам гроші привозила? А як був празник в Словіті, а москалі нашу хату обступили, ми двох вбили і втекли?» Я відпиралася, казала, що не знаю його.

У Львів у тюрму на Лонцького привезли вже всю синю. Ґудзики повідривали, щоб не з\’їла. Резинку з трусів забрали, щоб не повісилася. Бувало, викликають дівчину на допит. Троє чоловіків розривають на ній одяг і насміхаються: «Смотри, это была бандеровская курва». Якби мала пістолет — застрелилась би. Для жінки то страшне: нагою стояти перед мужчинами, та ще й перед ворогами.

Один із допитів відбувався першого вересня 1949-го. Слідчий сказав: «Дивися, як усі йдуть до школи. Ти хочеш вчитися? Ми тобі поможемо». Відповіла: «Я хочу додому. До себе на поле».

Сиділа в моїй камері сексотка й говорила: «Мій чоловік — районний провідник. А ви звідки, кого знаєте з підпілля?» Відповідала: «Нікого не знаю. Працюю в колгоспі. Задурно мене арештували». Випитувала мене два дні. Але не дуже то їй вдавалося. Тому мене перевели в іншу камеру, де було багато жінок. Мені вже місця не було, тільки біля параші. Наглядачі постійно підглядали в очко у дверях. Спати не дозволяли. Тільки засинала — били у двері, щоб збудити.

12 годин тривав робочий день у Кенгірі. Жінки працювали на будівництві. Рили котловани для очисних споруд, копали траншеї, розвантажували цемент, цеглу, щебінь, алебастр. Згодом відправили на цегельний завод — переносили 25-кілограмі шлакоблоки.

15 травня 1954 року в\’язень нахилився, щоб підібрати окурок, а наглядач його застрелив. Так почалося Кенгірське повстання. Хлопці повідомили нас про це запискою. Більше місяця не виходили на роботу й голодували. Щоб придушити повстання, кинули танки. Давили людей, вони розбігалися. Пустили газ. Усі кинулися в бараки. Закривали рушниками роти й носи, щоб менше газом дихати. Всіх насильно виганяли й стріляли навмання. Згодом під конвоєм із собаками вивезли за 5 кілометрів від зони. Тримали в степу цілу добу, давали хліб і сухарі. За той час у таборі прибрали трупи, засипали кров піском. Убитих проштрикували штиками — для контролю. Закопували за зоною. На могилі ставили дерев\’яний патик із номером в\’язня. Їх було багато (повстання тривало з 16 травня до 26 червня. У ньому взяли участь від п\’яти до восьми тисяч осіб, більшість — засуджені за політичними статтями українці. Загинули 46 людей, за офіційними даними. — Країна).

Коли повернулися в табір, в\’язнів розділили. Старих і немічних відправили у Балхаш. Тих, хто не назвався під час переобліку, — у Володимирську тюрму. Багатьох порозвозили по таборах Тайшета. Там я працювала на слюдяній фабриці. Останні місяці ув\’язнення відбувала в Кемеровській області на польових роботах.

Марта Гавришко, фото: Марія Семенова; опубліковано у журналі «Країна» 

http://argumentua.com/stati/unoch-v-dkopali-brata-zagornuli-v-prostiradlo-i-tak-nesli-maizhe-v-s-m-k-lometr-v

Комментировать

  Подписаться  
Уведомление о