Воєнком питає: «Ти хочеш бути військовим?» Я кажу: «Так!» Він каже: «Ну, таких бовдурів тільки в танкісти або в піхоту!» Я кажу: «Ну, я в танкісти піду!» На той час це було не престижно, і тільки дурні хотіли йти в армію.

Якщо бога війни уявити в антропоморфному образі, то він буде саме таким: синьооким, усміхненим і в танку. В хорошому сенсі. Заступник командира 1-ої окремої танкової бригади Євген Межевікін із позивним «Адам» – постать легендарна і водночас абсолютно проста і відкрита. Він із тих людей, які народилися у камуфляжі, визначаючи змалку свою долю.

На війні з перших днів, зараз його бригада відведена з передової, проте, Адам не нудьгує: навчання, злагодження, «прокачка» техніки і особового складу.

Він народився в Якутії, а потім переїхав до шахтарського містечка Дніпровщини. Його оточення – рідні і друзі – власне, шахтарі.

«Хотів стати льотчиком, – згадує він. – Але здоров’я не дозволило… Воєнком питає: «Ти хочеш бути військовим?» Я кажу: «Так!» Він каже: «Ну, таких бовдурів тільки в танкісти або в піхоту!» Я кажу: «Ну, я в танкісти піду!» На той час це було не престижно, і тільки дурні хотіли йти в армію. В сім’ї нікого військових не було. Фільмів надивився про війну, виховання таке – батьки добре виховали! Я перечитав усю літературу воєнну в шкільній бібліотеці, дуже любив історію – не просто історію, а воєнну історію. Мрія з дитинства була – бути воєнним. Якби ж знав, що так мрії повернуться…»

Втім, не схоже, аби він шкодував. Адже тут він повністю у своїй стихії. Його називають «старожилом» Донецького аеропорту – екіпаж Межевікіна сидів там довше за всіх: «В батальйонах відбувалися постійні заміни, постійні ротації, а наші екіпажі були безвилазно. Ми постійно моталися в аеропорт, у мене було по два «механа», тому що один фізично не міг впоратися, втомлювався. Ми шість чи сім машин поміняли за весь час, тому що попадання снарядів, підриви на мінах, і горіли трохи… матьорі екіпажі… І виходить, ми без ротацій, без замін, постійно працювали». Згадує, як в 2014-му були переважно ближні бої, а вже з весни 2015 року почали працювати здалеку. «Працювали з усіма, – каже він, – і з «Правим сектором», і з «оунівцями», і з «Дніпром», і з 79-ою, 80-ою, 93-ою… Люди знали: якщо важко, то треба викликати танкістів!»

З окремими теплом війсбковий говорить про «залізних коней»: «Машина 502-га, вона умнічка, витримала – ще, як я був командиром роти, це була моя машина, потім вона знову до мене потрапила. Вона й досі воює. Втримала багато чого. Машинки нас не підводили… але ми за ними доглядали. Я всіх привчив, що відвоював, приїхав, навіть, якщо ти втомлений, на ногах не стоїш, але спершу обслугуй машину, а потім лягай. Виїзд може статися у будь-який момент. Якщо ти не зможеш, ти підведеш людей, які на тебе сподіваються».

Він любить армію, і це абсолютно взаємно: «Мені подобається все, що пов’язано з армією, якщо воно рухається, стріляє, працює, якщо не працює – розворушимо, і воно буде стріляти і їздити! Навіть, якщо доба, дві, три без відпочинку, то я це обожнюю! Але головне – я хочу бачити результати».

Джерело: https://matrix.co.ua/editor1/17026/