Юрій Довгорукий:таємниці приборкання

Переглядів: 318
Юрій Довгорукий:таємниці приборкання В мережі
Таки є щось знакове в тому, що російські фахівці інформаційної війни та їхні тутешні підспівувачі протягом попередніх десятиліть намагалися експлуатувати тему виключно галицького походження українського державництва, популярності ідеї незалежності України виключно в Галичині.
Простіше — спекулювати темою іноземних навіювань та «происков австрийского генштаба» на прикладі одного регіону, який до того ж перебував довший час по різні боки державного кордону з іншими регіонами України. Легше пояснювати українській, а то й власній аудиторії, що проукраїнському, а у варіанті московського агітпропу — антиросійському світогляду — років 100— 150, і поширений він на відносно невеликій території, яку порядні, чемні, «младшие братья»  зможуть безболісно відкинути, повертаючись у благосні обійми «суверенно-демократичної» Росії.
Проте нам не варто забувати, що Москва мала на території сучасної України потужну протидію… ще з часів свого заснування. І сьогодні як ніколи актуальною виглядає ця історія майже дев’ятсотлітньої давності. Історія протистояння засновника Москви Юрія Долгорукого і волинського князя Ізяслава Мстиславича.
***

Щонайменше нерозумно розпочинати життєпис людини, котра належала до правлячої династії, з моменту її народження. Надто багато векторів розвитку її долі та передумов конфліктних ситуацій, через які їй належить пройти протягом життя, закладають попередні роки, десятиліття, а то й покоління. Повною мірою це стосується й волинського князя Ізяслава Мстиславича. Ті вузли, які йому довелося розв’язувати, а то й розрубувати протягом усього життя, затягнулися намертво ще при його дідові.
►  1094 року Володимир Всеволодович Мономах поступився належним йому великокняжим київським столом і як компенсацію отримав від київського князя Святополка друге місто Русі — Чернігів. Проте і звідти він відступив під тиском Олега Святославича, який привів під стіни Чернігова половців. У Чернігові була започаткована династія Ольговичів, що стала на шлях протистояння з іншими руськими землями, передусім — із Києвом.
►  1096 рік. Протистояння Чернігова з Києвом та Переяславом призводить до першого масштабного воєнного зіткнення.
►  1097 рік. З ініціативи Володимира Мономаха проходить Любецький з’їзд князів. Формуються так звані отчини. Чернігівська земля дістається Олегові Святославичу та двом його братам.
Проте порозуміння і братолюбства князям-учасникам з’їзду не вистачило навіть до кінця року. Давид Ігоревич, котрий княжив тоді на Волині, за мовчазної підтримки великого князя Київського ув’язнив та осліпив очільника династії Ростиславичів. Про це оповідає «Повість про осліплення князя Василька Теребовлянського», котра увійшла до «Повісті минулих літ» під тим же 1097 роком. Гостросюжетну гіпотезу її походження запропонував і аргументував Борис Рибаков.
Спростовуючи давніше припущення О. Шахматова про те, що Василь був «галицьким попом», духівником князя Василька Ростиславича, Рибаков відносить автора «Повісті…» до кола волинського боярства. Василь заприязнився із Володимиром Мономахом ще тоді, коли останній замолоду певний час княжив у Володимирі-Волинському. Згодом Мономах, уже як переяславський князь, претендує на київський стіл. А боярин Василь, залишившись на Волині, змушений служити князям зі стану противників Мономаха — Святополку Ізяславичу Київському, а, можливо, і Давиду Ігоревичу Волинському. Проте ставши очевидцем змови цих князів та їхнього злочину — осліплення Теребовельського князя Василька Ростиславича — про події 1097 року пише автор повісті, яка через двадцять років (коли Великим князем Київським був Володимир Мономах) була включена до складу «Повісті минулих літ». На думку Рибакова, «це робить вельми ймовірним припущення, що повість була замовлена (курсив автора. — С.С.) Володимиром Мономахом». Причина замовлення для дослідника очевидна: «У складному калейдоскопі княжих усобиць, змов, кривоприсяжництва, порушень таємних угод феодальним верхам важко було простежити хід справ чи зрозуміти їх істинні причини. З’являється необхідність реєстрації клятв та їх порушень; таємне іноді вигідно зробити явним, провину ворога чи супротивника важливо задокументувати.
Літопис стає засобом впливу на суспільну думку, юридичним виправданням у складних ситуаціях, звітом князя у своїх патріотичних справах.
Володимир Мономах… запровадив нововведення у літописну справу. Онук його, Ізяслав Мстиславич, залишив нам найбільш блискучі зразки такого особистого княжого літописання, але початок поклав саме Мономах».
Цікаво, що відзначена Рибаковим традиція використання книжних текстів як аргументів в юридичних дискусіях та особливої уваги осіб правлячої князівської династії до книги і книжності збереглася у волинському відгалуженні Мономахової династії до ХІІІ століття і сягнула своєї кульмінації при дворі князя Володимира Васильковича.
►  1113 рік. Після смерті київського князя Святополка у «матері городам руським» спалахує широкомасштабне повстання. Щоб «утишити» його, великокняжий стіл займає найпопулярніший князь Русі — герой походів на половців Володимир Всеволодович Мономах.
►  1115 рік. Смерть Олега Святославича.
►  1119 рік. Мономах приєднує до своїх володінь Волинське князівство і робить його доменом своєї династії.
►  1125 рік. Смерть Володимира Мономаха. Його син Мстислав отримує в спадок державу, співмірну за площею та населенням зі Священною Римською імперією — усі руські землі, за винятком галицьких міст, відданих нащадкам князя Ростислава Тьмутороканського, і Чернігівщини.
►  1128 рік. У Чернігові спалахує міжусобна війна. Всеволод Ольгович виганяє з княжого столу дядька — Ярослава Святославовича. Всеволод — зять Мстислава Володимировича і київський князь, розраховуючи на майбутню лояльність зятя, порушує раніше укладений з Ярославом договір — і підтримує Всеволода. Мстислав реанімує майже добитого батьком противника власної династії і повертає його на політичну арену найвищого рівня.
►  1132 рік. Смерть Мстислава Володимировича. Початок конфлікту його братів — Ярополка Володимировича (призначеного самим Мстиславом спадкоємця) і Юрія Долгорукого за великокняжий київський стіл.
►  1139 рік. Смерть Ярополка Володимировича. Скориставшись розбратом серед нащадків Мономаха, Всеволод Ольгович захоплює Київ.
►  1146 рік. По смерті Всеволода Ольговича Києвом оволодіває син Мстислава Володимировича, онук Мономаха — Ізяслав. Його дядько, наймолодший син Мономаха, суздальський князь Юрій Довгорукий утворює коаліцію з Ольговичами. Міжусобна війна охоплює всю Південну Русь і триває до 1151 року. Протистояння цих двох нащадків Мономаха — не проста суперечка за великокняжий стіл у Києві. Це свого роду точка біфуркації, як тепер модно говорити. Війна за шлях, яким мала піти Русь у наступні століття.
Юрій Долгорукий був шостим сином Великого князя Київського — Володимира Мономаха. Ізяслав Мстиславич — сином старшого сина того ж таки Володимира. Нас не має дивувати те, що нащадки одного роду вели не лише таку доволі різну політику, а й стали яскравими виразниками настільки різних ментальностей. Молодші сини великих князів отримували свої уділи ще в підлітковому віці, державницьке мислення в них формували не стільки батьки, скільки вихователі та дорадники з числа місцевого земельного боярства. У випадку з Юрієм Долгоруким ситуація ускладнювалася ще й тим, що в Ростовському князівстві, де він почав правити мало не з дванадцяти років, окрім місцевих сепаратистських настроїв сильними були й половецькі впливи. А з перенесенням столиці з Ростова до Суздаля ситуація значно погіршилася. До того ж і дружиною Юрія Долгорукого стала половчанка.

Татіщев писав про Юрія: «Сей великий князь був зросту немалого, товстий, лицем білий, очі не вельми великі, ніс довгий и скривлений, борода мала, великий любитель жінок, солодкої їжі й пиття; більше про веселощі, аніж про державоправління і військо думав, але все це було під орудою бояр і порадників… Сам мало що робив, все більше діти (ймовірно, слово вжите у значенні «молодші дружинники». — Прим. авт.) і князі союзні…» Тобто почавши в молодому віці княжити в Суздалі, Юрій досить скоро став ще більшим суздальцем, аніж його бояри, повністю ізолювавшись від загальноруських цінностей і використовуючи ситуацію виключно для власних дрібних інтересів. Російський вчений Присьолков дає таку характеристику князям-суперникам: «Юрій в протилежність Ізяславу не може бути названий борцем за продовження Мономахової традиції. Ізяслав зберігає і в скрутному становищі своєму більш широкий політичний світогляд. Домагаючись Києва, він намагається стати на чолі всіх князів руських, «держати» всю братію свою і весь рід свій у правді, щоб вони їздили по ньому з усіма своїми полками, а боротьба з Юрієм для нього неминуча, бо незалежна і ворожа суздальська сила загрожує впливу його в Новгороді і служить опорою ворожим елементам Чернігівщини… Сукупність звісток про діяльність Юрія Володимировича веде до висновку, що у нього не пов’язувалося з володінням київським столом будь-яких широких позитивних завдань».

Врешті-решт, Юрій дійшов до того, що в кровопролитному конфлікті між нащадками Мономаха та чернігівськими князями Ольговичами Долгорукий спершу підтримав ворогів свого роду, а потім і очолив цю химерну коаліцію. Власне з нею і пов’язана перша писемна згадка про Москву: «Пішов Юрій пустошити Новгородську волость, і прийшовши, взяв город Новий Торг і Мсту всю взяв. А до Святослава (Чернігівського) приславши, Юрій повелів йому Смоленську волость пустошити. І, пішовши, Святослав захопив голядь у верхів’ї Поротви, і таким чином набрала здобичі дружина Святославова. І, приславши, Юрій сказав: «Прийди до мене, брате, в Москву».

І Святослав поїхав до нього з дитям своїм Олегом і з невеликою дружиною. Він узяв із собою Володимира Святославича, а Олег поїхав попереду до Юрія й дав йому пардуса»(«Літопис Руський», 1147).
Себто Москва вперше постає на сторінках офіційної історії як місце саміту на вищому рівні двох князів-агресорів: Юрія Долгорукого та Святослава Ольговича. Щоправда, в історичних джерелах паралельно зустрічається й інша назва цього населеного пункту: Кучково.
Офіційна історіографія цього не пояснює жодним чином. А от не дуже офіційна…
Чистокровний росіянин, сподвижник Петра І Василій Татіщев пише: «Юрій, хоч і мав княгиню, любові гідну, і її любив, але при тому багатьох дружин підданих відвідував і з ними більше, ніж із княгинею, веселився… чим багато вельмож йому дорікали… Між усіма полюбовницями жона тисяцького суздальського Кучка найбільш їм володіла… Юрій, увідавши про те, що Кучко дружину посадив в ув’язнення, покинувши військо… сам з великої люттю нашвидку наїхав з малими людьми на річку Москву, де Кучко жив. І, прийшовши, навіть не розпитуючи ні про що, Кучка негайно вбив…»
А щоб затерти навіть пам’ять про убитого тисяцького, Юрій перейменував Кучково за назвою річки, де стояв Кучків замок. А дочку покійного видав заміж за свого сина Андрія.
Одним словом — «достойний правитель та ефективний менеджер», якому від вдячних потомків перепав і кінний пам’ятничок в Москві, і назва підводного атомного ракетного крейсера. Навіть останній варіант нині покійного транспортного засобу, про який говорили «Буває автомобіль, а буває «москвич», називався «Юрій Долгорукій».
А про Ізяслава Мстиславича історія зберегла тиху, але добру пам’ять. Із 1134 по 1146 рік він княжив у Володимирі-Волинському. 1146 року став Великим князем київським, об’єднавши Київщину та Волинь. 1149 року Юрій Довгорукий ненадовго витіснив Ізяслава Мстиславича з Києва, але 1151 року той знову став Великим князем і князював зі своїм дядьком В’ячеславом Володимировичем до кінця свого життя.
В архітектурі Ізяслав Мстиславич закарбований тільки мозаїкою на станції «Золоті ворота» київського метрополітену. Однією з чисельних. У белетристиці князю пощастило ще менше — Павло Загребельний у романі «Смерть у Києві», присвяченому Юрію Долгорукому,  вивів Ізяслава як основного антагоніста, а відтак — не пошкодував чорних фарб. Перевернув з ніг на голову не тільки причини княжої усобиці, а й баланс сил в обох коаліціях.  Ізяслав у  Павла Архиповича — типовий «фельдфебель СС» з радянських книжок: полюбляє дивитися на палаючі міста і не відзначається високим рівнем розумового розвитку. Комуністична партія та радянський уряд ретельність романіста оцінили — Шевченківська премія за 1974 рік.
Мабуть, і Ізяслав Мстиславич проходив у «літературознавців у цивільному» за розрядом ворогів трудового народу. Інакше  контора  не замовляла б, Павло Архипович не старався б: «У цьому чоловіку зібрана була кров з усіх усюд. Відомо, що дід його Мономах мав за матір візантійську принцесу, батько Мстислав походив від доньки англійського короля, мати самого Ізяслава була шведка; і ось цей високий, русявобородий чоловік, за своїм родоводом, і походженням, і питомістю — руський князь, десь у глибинах свого єства мав таку мішанину, чужа кров нуртувала в ньому так нестримно й потужно, що від самого свого народження не знав він спокою, відзначався непосидючістю, зухвальством, легко піддавався нападам гніву, ще легше схилявся до намов учинити якусь несправедливість, захопити десь город або й цілу волость, когось пограбувати, когось прогнати.
Він був би вельми показний із своїм високим зростом, шовковистим, як у вікінгів, русявим густим волоссям, білотілий і білозубий, але все псували йому золотушні червоні очі, які ніколи не загоювалися, завжди боліли князеві, відлякували від нього людей, а багатьом сповнювали серце огидою. Колись ворожка порадила князеві якомога частіше дивитися на вогонь, обіцяючи зцілення для очей, може, тому й любив Ізяслав метатися по землі й палити дерев’яні городи, які палахкотіли навіть у пору осінніх дощів або зимових зав’юг, він палив і ті городи, які йому не піддавалися, і ті, що брав на щит зі своєю дружиною, і ті, що з них утікали оборонці, беззахисні й покірливі.

Сидів верхи на коні, втупившись у червоне полум’я, очі йому червоніли ще дужче, ніж звичайно, ятрилися пекельним вогнем, і горе було тому, хто, не відаючи Ізяславових звичок, наважився б у таку хвилю потурбувати князя.
Він легко спалахував гнівом, ще легше переходив до каяття й молитов, міг поплакати прилюдно, розмазуючи сльози по щоках і з посмішкою, ще не стерши сліз, звеліти зітнути голову полоненому половецькому хану або непокірному смерду» (Павло Загребельний).
Між тим, Ізяслав проявив себе  в протистоянні з Долгоруким якраз витриманим політиком і справжнім інтелектуалом. Його дипломатична активність  привела до утворення потужної коаліції, в якій, крім потужних і впливових руських земель, брали участь Чехія, Угорщина та Польща. 1147 року Ізяслав наказав зібрати всіх єпископів для обрання нового митрополита, замість грека Михайла, який покинув Київ, заборонивши у свою відсутність правити у Софії Київській. Правосильні єпископи більшістю голосів обрали на митрополита ченця Зарубського монастиря Климента Смолятича.  Руська церква отримала другого після Іларіона митрополита-русича, вийшла на певний час зі сфери впливу імперського патріархату.
Щоб підвищити стратегічну мобільність свого війська, Ізяслав побудував на Дніпрі флотилію кораблів спеціального призначення. Їх суцільні палуби підвищеної міцності не тільки були майданчиками для стрільців, а й захищали гребців від ворожих стріл та списів.  А його блискучий маневр з облаштуванням фальшивого табору та нічним форсованим маршем на Київ приніс волинській дружині вирішальну перемогу в протистоянні з Юрієм без жодної краплі крові.
Проте ще успішнішим, ніж у збройних конфліктах, Ізяслав виявився в інформаційній війні. Втім, цьому сприяла сама епоха. За визначенням А.Михайлова «в ХІІ столітті… культурний розвиток набуває небаченого доти динамізму. Літературні жанри  виникають, вступають у взаємодію, ускладнюються і дробляться, і скоро, коли й не приходять в занепад,  то відтісняються на літературну периферію, поступаючись новим напрямкам та жанрам». У цьому плавильному котлі на заході Європи викристалізувався рицарський роман (спершу віршований, а невдовзі й прозовий), а на Русі — дружинна повість.
І чи не першим зразком цього жанру стали повісті, створені гуртком книжників при дворі Ізяслава Мстиславича. Михайло Грушевський прямо вказав на те, що повість про Ізяслава Мстиславича, яка дійшла до нашого часу у складі Київського літопису «по своїм літературним прикметам повинна зайняти місце поруч найславніших творів середньовічної літератури — лицарських епосів і романів. Її багатий мальовничий стиль ставить  її дуже близько до західних рицарських романів, хоч зміст її не фантастичний, а тверезо реальний».
Є підстави думати, що реалізм прийшов у тексти дружинних повістей, створених при дворі Ізяслава, через цілком практичні міркування. Початково, повісті у більш мобільній формі  оберталися в землях, підвладних волинському князю, землях його союзників та противників, формуючи образ князя не тільки переможного, а й справедливого, захисника цілісності належного йому дідівського спадку, приєднували Ізяславу нових союзників і знеохочували до боротьби противників. Ізяслав проявив себе справжнім онуком свого діда — полемічну літературу як знаряддя інформаційної війни на Русі першим ефективно задіяв саме Володимир Мономах — згадаймо хоча б його послання до Олега Гориславича.
Утім, Ізяслав Мстиславич розсилав по Русі книги не тільки полемічного та навчального змісту. В фундаментальній монографії «Книга Древней Руси» (2010) російські книгознавці Л.Столярова та М.Каштанов вичерпно аргументували походження з Ізяславового двору відомого Пантелеймонового Євангелія. Тривалий час ця книга вважалася витвором новгородської книжної школи, оскільки була виявлена в одному з новгородських храмів (нині зберігається в фонді Софії Новгородської Російської Національної бібліотеки). Назва манускрипта походить від мініатюри на його останній сторінці  із зображенням святих Пантелеймона та Катерини. Ще перший дослідник книги І. Купріянов резонно припустив, що Пантелеймон та Катерина — християнські імена замовника книги та його дружини.
Л. Столярова та М. Каштанов звернули увагу на те, що серед князів та посадників Новгорода ХІІ століття не було нікого на ім’я Пантелеймон. Натомість Ізяслав Мстиславич пишався цим ім’ям. Навіть його бойовий шолом було прикрашено іконою святого Пантелеймона. Новгород завжди входив до кола стратегічних інтересів Ізяслава як активний і зацікавлений союзник у війні проти Юрія Долгорукого. Тривалий час у Новгороді княжив його син Мстислав. Згодом новгородським князем був і онук Ізяслава-Пантелеймона Роман Мстиславич. Ізяслав  ще 1134 року заснував у Новгороді монастир святого Пантелеймона. На жаль, втрачено початок покрайнього запису, в якому йдеться про фундаторів даного кодексу. Проте і збережена частина містить чимало важливої інформації для роздумів: «Як багато муж той учинив: ікону святу Богородицю, потім дзвін, потім до церкви написав Пролог, потім же і сі книги, назва ж їх написана є. Я ж, попин святого Предтеча Максим …тшенець написав чотири Євангелія сих».
Аналізуючи повість про Ізяслава Мстиславича, Б.Рибаков зробив висновок, що автори часто цитують князівське листування за 1147—1153 роки, і виокремив з літописного тексту шістдесят князівських грамот. Мовні і фактографічні особливості виокремлених документів привели дослідника до думки, що їх тексти наводились у літописі без спотворень, оскільки автор і замовник дивились «на літопис, як на звіт князя, як на збірник фактів, котрі мусіли переконувати братів-князів та їх боярські думи в правоті Ізяслава», щоб «говорити літописом» під час суперечок.

Михайло Грушевський виокремлює такі домінанти «Повісті про Ізяслава»: культ честі, індивідуальної, національної чи класової, культ рицарського слова, особливо заприсяженого «хрестним цілуванням», готовність щохвилини віддатися на волю Божу, спокійно глядіти в очі смерті і не тікати суда Божого. Поза тим рекомендується й гуманність. «Такий був в головніших рисах сей кодекс моралі… в сім напрямі виховувала вона свою воєнну верству. Повість про Ізяслава дає найбільш яскравий образ сеї дружинної моралі». Цікаво, що й представник церковної книжності при дворі Ізяслава, майбутній київський митрополит Клим Смолятич  теж бачив у книжності й книзі передусім прикладний, навчально-практичний аспект. «Думай, милий, думати  слід і знати, як все існує, й удосконалюється й управляється силою Божою»,  — пише Клим у посланні до священика Фоми.
* * *



Юрій Довгорукий, запопавши-таки по смерті Ізяслава київський стіл, невдовзі помер унаслідок масштабної пиятики в дворі боярина Петрила. Його син Андрєй Боголюбський так і не подужав сісти на київський великокняжий стіл, 1169 року взяв Київ штурмом і розграбував. Так, за висловом історика «відбувся вихід московіта на історичну арену».

За п’ять років змовники убили Андрєя Боголюбського у його власному палаці.
Душею змови була його дружина, дочка убієнного Долгоруким боярина, Улита Кучківна.
Сергій СИНЮК

Комментировать

Войти с помощью: 
  Subscribe  
Notify of