За 13 років роботи Литвина охорона українського кордону перетворилась на беззлобний «моніторинг»
Частина пунктів пропуску на кордоні з Росією вже захоплена терористами, три російські танки, кажуть, матеріалізувались на території Донбасу. В той же час донецький міський голова Олександр Лук’янченко заявляє про небувалий підйом злочинності у ввіреному йому місті. Бандюки ДНР відбирають у людей машини, грабують ломбарди, захоплюють заводи й вивозять звідти військову техніку. А що при цьому роблять політики? Ну, наприклад, є в них така цікава розвага – збиратися щовечора за круглим столом в одній відомій усім телевізійній студії та балабонити про доцільність введення воєнного стану. І це тоді, коли навіть останньому українському пацифісту очевидно: яка ще доцільність, коли щохвилини гинуть люди, а ми втрачаємо не просто території, а навіть – елементарну віру? Чи назавтра прокинемось у суверенній країні?!
Питання воєнного стану все ще, як-то кажуть, стоїть… Що при цьому лишається нам? Хіба фантазувати про раптову появу сильної і боєздатної армії чи прикордонної стіни з колючим дротом на кілометри кордону – прямо з гаманця Коломойського. Пропонуємо розбадяжити таку ідею чималим скепсисом, а для цього відповісти на просте запитання: як все-таки вберегти кордон на замку, коли, хоч ти трісни, а не маємо наразі ні дієздатної армії, ні стіни заввишки десять метрів?
Воєнний стан у східних регіонах потрібно було ввести давно і це очевидно. Що чи хто заважав прийняти таке рішення? Наприклад, міський голова Донецька вважає, що воєнний стан не ефективний, і його таки можна зрозуміти. Адже вся влада в регіоні при цьому перейде до військових, а нормальному донецькому хлопцю поділитись владою – удар нижче попереку, ззаду… При цьому ДНР і так бере все, що бабєвсько-стрєлкова душа забажає, але от не ефективно і все!
Звісно, не лише мер Донецька стоїть на заваді воєнному стану. На Донбасі не самі такі сепаратисти з українською армією воюють. Це війна олігархів. Якщо в обличчях – то це Янукович, Клюєв, Тарута, Ахметов, завуальовано присутній і російський капітал. А боротьба точиться між проросійськи і проєвропейськи налаштованим бізнесом. Чому основна база сепаратистів знаходиться в Слов’янську, теж часом підзабувають, а не слід… Саме тут знайдено великі запаси сланцевого газу, а це білетик України до максимальної енергетичної незалежності від Росії.
Остання надія таких, як Лук’янченко, та й що гріха таїти – усіх нас, на закриття кордону, що без усяких огидних мерові Донецька «станів» позбавить сепаратистів підкріплення. Треба сказати, надія примарна, але якийсь шанс вона дає…
Як виживали без Берлінської стіни?
Тут усі дружно дивимось на голову Державної прикордонної служби Миколу Литвина, який обіймає цю посаду з 2001 року – тобто з часів Кучми. Увесь цей час під виглядом проєвропейської модернізації прикордонна служба чи то набувала європейських рис контролю туристичних валіз, чи то примітивно знищувалась. Тобто вона-то реформувалась, але ж курчат по осені рахують… Наприклад, пан Литвин за 13 років старанної праці тільки тепер відкрив для себе, що кордон треба не просто охороняти, а ще й захищати! Звісно, про це прямо сказано в основному законі України, але ж хто його чита… Крім того, за інформацією наших джерел у прикордонній службі України, Миколі Литвину вдалося домодернізуватися до таких звершень:
1) Фактично знищено таку форму охорони, як пошук порушників, які нелегально переходять кордон (його мали проводити військові). Охорона державної служби тепер носить красиву назву «моніторинг». Якщо раніше військові шукали ознаки порушення державного кордону, тепер вони просто виходять помоніторити свій шматок кордону. Прикордонні наряди тепер називаються патрулі, а застави – відділками. У мирний час така імітація пошуку порушників ще якось проходила… Тепер так званий оперативний пошук злочинців може тривати місяцями, яких у нас наразі просто немає. Саме відсутність нормальної пошукової роботи й швидкого реагування призвели до того, що спочатку в Криму, а тепер на Донбасі їздить військова техніка без розпізнавальних знаків…
2) Під виглядом переходу до правоохоронної діяльності зникли мотоманеврені групи, які були важливим резервом прикордонної служби. Саме вони зупиняли великі бандформування. Одна така бригада володіла арсеналом у 11-12 бронетранспортерів або бойових машин піхоти, мінометними батареями, ручними протитанковими гранатометами. Фактично це був урізаний армійський батальйон. Мотоманеврені групи свого часу дуже добре показали себе а Афганістані – на їх базі були сформовані десантно-штурмові групи. Зі знищенням мотоманеврених груп захищати кордон від великих бандформувань стало просто нікому. На думку ж пана Литвина, для захисти кордону цілком підходять патрулі по кілька чоловік із травматичною (!) зброєю.
3) Зникла вся координаційна робота між заставами. Дійшли до того, що навіть надати допомогу прикордонному пункту, на який напали, ми не можемо. Раніше, якщо на одну заставу нападали, резерви із сусідніх пунктів приходили на допомогу. Невідомо навіщо, на службі в прикордонників досі є дві авіаційні ескадрильї, одна з яких базується в Харкові, друга в Одесі. З якої причини вони не вилетіли на допомогу луганським прикордонникам – незрозуміло. Тилові служби, котрі мають забезпечити боєприпасами, їжею, виявилися взагалі не готовими до екстрених ситуацій.
4) Прикордонні відділи розташовані тепер без урахувань місцевості. Наприклад, за часів СССР на кордонах були застави протяжністю лише три-чотири кілометри, проте охороняли їх десятки людей, враховуючи стратегічну важливість даного напрямку. Деякі застави охоронялись цілодобово, навіть на кордоні з Польщею, яка була соцреспублікою. Сьогодні в єдиному в Україні прикордонному училищі в місті Хмельницький, цього не навчають. Хлопці, закінчуючи цей заклад, мріють потрапити на пункт пропуску. Моніторинг – це вже гірше, адже грошей там не «зрубиш».
5) Немає взаємодії з місцевим населенням. При СССР кордон охороняв увесь народ. Прикордонники завжди спирались на місцеве населення, а сьогодні ці зв’язки фактично втрачено. Це не означає, що місцевим треба було когось ловити чи «здавати». Бачиш невідомих людей, групу, хтось рухається вздовж кордону – повідом прикордонникові. Були навіть бригади школярів – юні друзі прикордонників (ЮДП). Звісно, соціально-економічні умови зараз трохи інакші, але форми такої роботи можна було знайти. Наприклад, Польща ще при Союзі створила систему охорони кордону разом із місцевими жителями. Всіх правопорушників затримували швидко, а місцеві, які допомагали прикордонникам, отримували премії. Водночас за допомогу порушникам кордону чекала кримінальна відповідальність і виселення з прикордонної зони.
Може здаватися дивним, що будівництво здоровенних парканів не було основним засобом захисту на кордоні, і все-таки радянська прикордонна служба непогано справлялась із своєю роботою. А за одного (!) правопорушника, якому вдалося перейти кордон, начальника застави могли запросто звільнити.
Успішна операція – без «мирних» на БТРах
Що ж нам лишилось від прикордонної служби після її модернізації часів керування Миколи Литвина? По суті – нуль. Мотоманеврені бригади так швидко не відродиш. Патріотизм під дулами зброї сепаратистів не користується популярністю. З координацією теж не складається… Проте поки чекаємо на введення воєнного стану й заміну Литвина, є надія, що кордон встоїть… Кілька прорваних застав (чи то відділків) не означає програшу на всьому фронті. Прикордонна служба й наші військові підрозділи навчаються швидко, на жаль, ціна тому – людське життя. Отже, не з позитивного… Однак, після пройдених уроків, ми отримали таку ситуацію:
1) Наші військові колони й патрулі вже менше обстрілюються і попадають у засідки, ніж на початку АТО. Причина перших поразок крилася навіть не в тому, що хтось із «поганих» місцевих «зливав» схеми пересування військових сепаратистам. Кожен командир підрозділу, перш ніж виїхати хоч на кілометр від бази, мав спочатку пропрацювати маршрут. Визначити можливі місця засідок, мінування, перешкоди, вислати розвідку, виставити бойову охорону, у важкопрохідні місця, крім розвідки, посилають саперів. І судячи з усього, наші командири вчаться користуватися картою.
2) Такі відверті поразки, як під Волновахою – уже малоймовірні. Загиблих там бійців тепер називають героями, але кадрові військові чудові розуміють, що сталося в цьому місці. Люди у зоні бойових дій не мають права розслаблятися. Тим більше, коли проти них фактично ведеться партизанська війна. Українські військові від’їхали від об’єкту бойових дій, але не виїхали із небезпечної зони. Під Волновахою ніхто не забезпечив охорону зони зупинки та розвідку. Прийом їжі, відпочинок треба було організувати почергово! Вина за те, що сталося, насамперед, лежить на керівникові групи, який проігнорував прописні істини виживання під час війни.
3) Потроху наші військові навчаються вести бойові дії в межах міста, серед мирного населення… Ще за радянських часів наші офіцери отримали досвід роботи з великими групами людей на кордоні з Китаєм. Але чомусь нікому його не передали… На початку АТО дивувала ситуація, коли під тиском місцевих мешканців розверталися БТРи. Військові просто із самого початку помилялися, допускаючи близький контакт із мирними людьми. Уся військова техніка повинна мати захист, аби ніхто не міг запросто вилізти на дах БТРа. Колонна машин зупиняється принаймні за кількасот метрів до людей і різні групи військових (група розчленування, вогнева група) витісняють мирних жителів, водночас вишукуючи серед них бойовиків. Наразі можемо констатувати, що колони українських військових уже мають менше подібних інцидентів з «мирними».
На черзі – ефективні мотоманеврені бригади, які діятимуть вільніше під час воєнного стану. Ще трохи далі – відродження прикордонної служби на новому, українському досвіді, замість забутого радянського. Військові кажуть: в уставі кожна буква прописана чиєюсь кров’ю. Практика показує, що крові тієї чомусь багато не буває… Чи буде АТО, чи буде воєнний стан, чи все залишиться, як є, а вчитися нашій армії та прикордонникам доведеться дуже швидко. Для них це єдиний шанс вижити в цій гібридній і неправильній, але від цього не менш справжній війні.